Тачанка вiдходила на захiд.
– Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
– Нiчого… менi легше…
Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
– Милий мiй…
Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.
Мiцнiшав вiтер.
…Марiя тривожно дивилась на захiд.
V
Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.
Приходив лiкар – широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:
– Сьогоднi вночi…
Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
А потiм на душi було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечiр.
У стiну глухо входили цвяхи.
Це – останнi цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
За вiкном брiв синiй листопад.
На Вадимовiй головi лежав компрес.
Упали вiї. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.
I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила – мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – «поезiя». Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває «Iнтернацiонал», а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.
На однiм стовпi написано:
Пiдеш направо – загризе вовк.
Пiдеш налiво – уб’єшся в ярку.
Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.
…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
I туманiють глухi заулки нашої республiки.
…Раптом вiтер стих…
На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:
– …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…
…Пауза.
Потiм додав ще:
– Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.
I знову впали вiї.
Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
Бiля етажерки лежала сосна – порудiла, а гiрськi трави зiв’яли. Все так пахло сосною.
Коли