По станицi пройшла мiдна тиша.
Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.
Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:
– Паф! Паф!
А червоноармiйцi хвилювались:
– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мiтинг:
– Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
Це – революцiя.
Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд.
I ширяємо над землею замрiянi, далекi.
…Хiба це не поезiя?
Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.
Сказала лукаво Гофмановi:
– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
Гофман:
– Нiчого… От прочитайте в «Правдi» про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.
…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
– Що ти так часто до мене?
– А як же: я ж тебе кохаю.
– Так?
…Марiя порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ пiсля обiду.
На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.
А потiм сказала:
– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
– I я не люблю.
Вона:
– Це символ всефедеративного мiщанства.
– Так.
Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
…Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:
– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
Вадим сухо сказав:
– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.
Зиммель, ображений, вiд’їхав.
Марiя – iронiя. Кинула:
– Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.
Вадим:
– Просто – не та романтика.
Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?
– Не знаю, а на це хворiєш