Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
– Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?
Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
– Ходiм!
Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.
Коли проходили бiля вiкна, постукали.
– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.
…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.
Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.
Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: «Вадим доживає останнi днi».
В штабi стояла нiч.
II
По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.
З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
Марiя пiшла в школу.
…Сотня. Напруженiсть.
…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?
– Ми не ра-би!
Клас гудiв грубо, незграбно.
Пахло рiллею, грунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.
В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
…В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.
Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.
Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.
Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.
Сказав Гофман:
– А Зиммель знову накапостив. Марiя:
– Що там таке?
– Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.
– Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:
– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.
Ще говорив.
Тодi Марiя спитала:
– Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.
– Ви так думаєте?
– Я цього