Вона аж тіпається від сміху, показуючи хижі зуби. Потім дістає листа.
«Найшановніша, – хрипить вона, – поклонник вашої краси насмілюється скласти до ваших ніг ці троянди». – Ліза переводить подих. – І адреса: Цирцеї з Гакенштрассе, 5. Що таке Цирцея?
– Жінка, що обертає чоловіків на свиней.
Ліза труситься від реготу, однак вона явно задоволена. Здається, що разом з нею труситься весь будинок. Це не Ґеорґ, міркую я. Він ще не зовсім з’їхав з глузду.
– Від кого лист? – питаю її.
– Від Олександра Ризенфельда, – хрипить Ліза, – через фірму «Кроль і сини». Ризенфельд! – вона аж заходиться від сміху. – Це не той миршавий, бридкий, що був з вами у «Червоному млині»?
– Він не миршавий і не бридкий, – заперечую я. – Він чоловік у силі і дуже показний. Крім того, мільярдер.
Ліза на мить замислюється. Потім киває, ще раз махає мені рукою і зникає в кімнаті. Я зачиняю вікно і чомусь раптом згадую Ерну. Насвистуючи, я спускаюсь униз і бреду через сад до будівлі, в якій працює скульптор Курт Бах.
Він сидить з гітарою на східцях перед дверима. Позад нього біліє лев з пісковика, витесаний для пам’ятника полеглим. Лев той скидається на звичайну кішку, в якої болять зуби.
– Курте, – звертаюсь я до нього, – якби твоє бажання могло відразу здійснитись, чого б ти захотів?
– Тисячу доларів, – не задумуючись, відповідає він і бере на гітарі дзвінкий акорд.
– Тьфу! Я думав, що ти ідеаліст.
– Я й є ідеаліст. Тому й хочу мати тисячу доларів. Ідеалізму мені не треба бажати. Я й так його маю більш ніж досить. А грошей мені бракує.
Проти цього не заперечиш. Логіка в нього бездоганна.
– А що б ти зробив з грошима? – питаю я, все ще не втрачаючи надії.
– Купив би собі квартал будинків і жив би з квартирної плати.
– І тобі не соромно? – кажу я. – А втім, ти не прожив би на квартирну плату, вона дуже низька, а підвищити її ти не мав би права. Тому її не вистачило б навіть на ремонт, і скоро б довелося знову продавати будинки.
– Тільки не ті, які б я купив! Я протримав би їх, поки не скінчиться інфляція. Тоді вони знову давали б справжній прибуток, мені залишалось би лиш збирати гроші. – Бах бере ще один акорд. – Будинки, – каже він задумливо, наче мова йде про Мікеланджело. – За сто доларів сьогодні можна вже купити той, котрий раніш коштував сорок тисяч золотих марок. Скільки можна заробити! І чому в мене немає в Америці бездітного дядька.
– Це ж просто жахливо, – розчаровано кажу я. – Ти, очевидно, за ніч перетворився на нудотного матеріаліста. Домовласник! А де ж твоя безсмертна душа?
– Домовласник і скульптор. – Бах легко ковзає пальцями по струнах. Над ним стукотить молотком трунар Вільке. Він спішно майструє за підвищену ціну білу дитячу труну. – Тоді б мені не довелося робити для вас проклятих конаючих левів та орлів, що здіймаються летіти. Жодної тварини! Ніколи