– І такому марнотратникові ще довіряють! – невгаває Ерна. Моїх слів вона знову ніби й не чула. – Між нами все скінчено, пане Бодмер!
Ґеорґ і Ризенфельд проштовхуються до гардеробу, щоб одержати свої капелюхи. Я помічаю, що в захисті мені не щастить, і переходжу до нападу.
– Слухай! – кажу. – Хто мені ще сьогодні після обіду брехав, що не може виходити з дому, бо страшенно болить голова? І хто ж відразу опинився тут з товстим спекулянтом?
Ерна аж полотніє.
– Осоружний віршомазе! – шипить вона, ніби бризкає отрутою. – Ти, мабуть, думаєш, що коли вмієш списувати вірші в померлих, то й сам чогось вартий? Навчись спочатку заробляти доволі грошей, щоб міг вивести на люди свою даму! А то вже остогид з своїми прогулянками на лоно природи! «До шовкових стягів травня!» Ой держіть мене, а то впаду!
«Шовкові стяги» – це цитата з вірша, якого я послав їй сьогодні після обіду. У мене все аж кипить усередині, але я посміхаюсь:
– Не викручуйся, – кажу їй. – Хто йде звідси додому з двома солідними комерсантами? А хто з кавалером?
Ерна вражено дивиться на мене.
– То я повинна вночі сама йти вулицею, як проститутка? За кого ти мене вважаєш? Думаєш, мені хочеться вислухувати кожного йолопа? Так ти гадаєш?
– Тобі взагалі не треба було приходити сюди.
– Так! Гляньте на нього! Він ще й наказуватиме мені! Забороняє виходити з дому, а сам вештається всюди! А ще чого бажаєш? Щоб я тобі штопала шкарпетки? – Вона в’їдливо сміється. – Сам п’є собі шампанське, а для мене вистачить і зельтерської води та пива чи дешевого молодого вина!
– Шампанське замовляв не я, а Ризенфельд.
– Ну звичайно! Ти завжди невинний! Невдалий класний наставнику! Чого ти ще тут стовбичиш? Між нами все скінчено! Не набридай мені більше!
Я такий розлючений, що ледве можу говорити. Підходить Ґеорґ і подає мені капелюха. Ернин спекулянт теж з’являється біля неї, і вони виходять.
– Ти чув? – питаю Ґеорґа.
– Дещо чув. Навіщо сперечатися з жінкою?
– Я не хотів сперечатися.
Ґеорґ сміється. Він ніколи не буває п’яний, скільки б не випив.
– Не доводь себе до такого. Завжди програєш. Навіщо ти хочеш бути правим?
– Справді, – кажу я, – навіщо? Певно, тому, що я син німецької землі. Ти ніколи не пробував переконувати жінку?
– Звичайно, пробував. Однак це не заважає мені давати іншим добрі поради.
Прохолодне повітря діє на Ризенфельда так, наче його хтось злегка стукнув по голові.
– Переходьмо на «ти» – пропонує він мені. – Ми ж брати. Нахлібники смерті. – Він заливчасто сміється. – Мене звуть Алекс.
– Рольф, – відповідаю я, не маючи наміру називати своє справжнє ім’я для цього п’яного брудершафту. Для Алекса цілком досить і Рольфа.
– Рольф? – перепитує Ризенфельд. – Яке бридке імя! Тебе завжди так звуть?
– Я маю право зватись так у високосні роки і після роботи. Алекс теж не дуже гарно.
Ризенфельд