Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк

дивиться на мене.

      – Що з вашою губою?

      – Нічого. Вкусив уві сні.

      Бодендик сміється. Двері відчиняються, і маленька сестра вносить ще одну пляшку й три чарки. Верніке йде з кімнати разом з сестрою. Бодендик хапає пляшку і наливає собі знову. Тепер мені зрозуміло, чому він запросив Верніке випити з нами: щоб начальниця прислала другу пляшку вина. Однієї для трьох чоловіків мало. От хитрий, думаю я. Повторив чудо, яке вчинив Христос під час проповіді на горі. З однієї чарки для Верніке зробив для себе цілу пляшку.

      – Ви, мабуть, більше не питимете? – питає він.

      – Чому ж? Питиму, – відповідаю я, сідаючи до столу. – Я саме добрав смаку. Ви мені допомогли в цьому. Красно дякую.

      Бодендик кисло посміхається і витягає пляшку з льоду Якусь мить він ще дивиться на етикетку, потім наливає мені – менше ніж півчарки. Собі ж наливає майже по самі вінця. Я спокійно забираю в нього пляшку і доливаю собі стільки, як і в нього.

      – Пане вікарій, – кажу я, – в деяких речах ми не так уже й відрізняємось.

      Бодендик раптом вибухає сміхом. Його лице розквітає як півонія.

      – На здоров’я! – каже він єлейним голосом.

      Гроза, гуркочучи, то насувається на місто, то відходить далі. Як безмовні удари шаблі, небо розтинають блискавки. Я сиджу біля вікна в своїй кімнаті, а переді мною в кошику на сміття у вигляді видовбаної слонячої ноги, який мені торік подарував комівояжер Ледерман, син кравця Ледермана, лежать подерті Ернині листи.