Бодендик і сам не знає, що перед війною кілька років був моїм сповідником, коли нам, учням, згідно шкільного розпорядку доводилось щомісяця сповідатися і причащатися. Хто був не зовсім дурний, той ішов до Бодендика. Він недочував і, оскільки сповідаються пошепки, не міг зрозуміти, в яких гріхах йому признавались. Тому він накладав найлегші покути. Прокажеш було кілька отченашів, і всі гріхи тобі відпущено. Можна знову грати в футбол чи пробувати дістати в міській бібліотеці заборонені книжки. Зовсім інакше було в соборного пастора, до якого я потрапив одного разу, коли біля сповідальні Бодендика стояла велика черга. Соборний пастор наклав на мене підступну покуту: звелів прийти до сповіді наступного тижня, а коли я це зробив, він спитав, чому я прийшов. Оскільки на сповіді брехати не можна, я сказав правду. Він наклав на мене покуту – кілька десятків разів помолитись на чотках і звелів наступного тижня знову прийти до нього на сповідь. Так тривало далі, і я був майже у відчаї, бо вірив уже, що на все життя приречений на щотижневі сповіді в соборного пастора. На щастя, четвертого тижня святий отець захворів на кір і мусив лягти в ліжко. Коли настав день чергової сповіді, я пішов до Бодендика і голосно розповів йому, в яке становище потрапив: соборний пастор велів мені сьогодні прийти до сповіді, а сам захворів. Що мені робити? Додому до нього я не міг піти, щоб не заразитись. Бодендик вирішив, що я можу не гірше висповідались і в нього: сповідь завжди є сповіддю, а священик священиком. Я висповідався і дістав волю. Відтоді я обминав соборного пастора десятою дорогою.
Ми сидимо в маленькій кімнаті поблизу просторої зали для хворих, яким дозволено вільно гуляти. Тут стоять полиці з книгами, горщик з геранню, кілька стільців, крісел та круглий стіл. Начальниця прислала нам пляшку вина, і ми чекаємо на вечерю. Десять років тому я б ніколи не повірив, що питиму вино із своїм сповідником – але я тоді також не повірив би, що вбиватиму колись людей і за це мене не повісять, а навпаки, нагородять орденом, – однак таке сталося.
Бодендик пробує вино.
– Рейнгардське, – урочисто проголошує він. – Чудова річ. Ви розумієтесь на винах?
– Мало, – відповідаю я.
– Треба навчитись. Їжа й напої – то дар Божий. Ними треба втішатись і на них треба розумітись.
– Смерть, безперечно, теж дар божий, – відповідаю я, дивлячись крізь вікно в темний сад. Здійнявся вітер, і крони дерев заколихалися. – Нею теж треба втішатися й розумітись на ній?
Бодендик насмішкувато позирає на мене поверх