Чорний обеліск. Эрих Мария Ремарк. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Эрих Мария Ремарк
Издательство: ДП с иностранными инвестициями ""Книжный Клуб ""Клуб Семейного Досуга""
Серия:
Жанр произведения: Классическая проза
Год издания: 1956
isbn: 978-966-14-8614-9,978-966-14-8618-7
Скачать книгу
з дробовика сіллю.

      – Я не кидав тебе, – відповідаю. – Мене тут не було, але це не означає, що я тебе покидав.

      – Де ж ти був?

      – Гам, за муром…

      «Там, серед божевільних», – ледве не сказав я, але вчасно стримався.

      – Чому?

      – Ох, Ізабело, я й сам не знаю чому. Людина багато чого робить, не знаючи чому і навіщо…

      – Цієї ночі я тебе шукала. Тоді місяць був не такий, як тепер, – багряний, неспокійний, облудний. Ні, тоді він був інший – холодний, ясний, хоч випий його.

      – Мабуть, краще було б мені бути тут, – кажу я і відчуваю, що її спокій переливається в мене. – Але як же можна випити місяць, Ізабело?

      – З водою. Дуже просто. На смак він як опал. У роті не дуже чути – лиш згодом ти його відчуєш, коли він почне мерехтіти в тобі і знову засяє з твоїх очей. Однак тоді не можна вмикати світла. При світлі він згасне.

      Я беру її руку і притуляю собі до скроні. Рука суха й холодна.

      – Як можна випити його з водою? – питаю.

      Ізабела забирає руку.

      – Виставляєш уночі за вікно склянку з водою – отак. – Вона простягає руку. – І він там. Це відразу видно, склянка починає світитися.

      – Ти хочеш сказати, ще там видно його віддзеркалення.

      – Не віддзеркалення, а сам місяць. – Ізабела дивиться на мене. – Віддзеркалення… а що це таке?

      – Відбиток у дзеркалі. Віддзеркалюватись можна у всьому з гладенькою поверхнею. У воді теж. Однак не бути в ній.

      – У всьому з гладенькою поверхнею! – Ізабела ввічливо й недовірливо посміхається. – Справді? Ти глянь!

      – Звичайно. Коли ти стоїш перед дзеркалом, то бачиш там себе.

      Ізабела скидає черевик і оглядає ногу – вузеньку, довгу, не спотворену тісним взуттям.

      – Що ж, можливо, – каже вона так само ввічливо і байдуже.

      – Не можливо, а напевно. Те, що ти бачиш, – не ти, а твоє зображення в дзеркалі.

      – Ні, не я. Але де ж тоді я, коли там тільки зображення?

      – Ти стоїш перед дзеркалом. Інакше воно не могло б тебе віддзеркалити.

      Ізабела знову взуває черевик і поглядає на мене.

      – Ти впевнений у цьому, Рудольфе?

      – Цілком упевнений.

      – А я ні. Що ж роблять дзеркала, коли вони самі?

      – Вони віддзеркалюють те, що є біля них.

      – А якщо біля них нічого немає?

      – Такого не буває. Що-небудь завжди є.

      – А вночі? Коли немає місяця і зовсім темно, що вони тоді віддзеркалюють?

      – Темряву, – кажу я, сам уже не дуже переконаний у цьому, бо ж як можна віддзеркалювати темряву? Для віддзеркалення завжди треба трохи світла.

      – Виходить, вони мертві, коли зовсім темно?

      – Може, вони тоді сплять, а коли знову з’являється світло – прокидаються.

      Ізабела задумливо киває і щільніше закутує сукнею ноги.

      – А коли вони сплять, – питає раптом вона, – то що їм сниться?

      – Кому?

      – Дзеркалам.

      – Я гадаю, їм завжди щось сниться, – кажу я. – Цілісінький день. Їм снимось ми. Але