– Мабуть, якісь духи носяться цими просторами, – промовив командир усміхнувшись, заспокоюючи себе і своїх воїнів.
– А можливо, десь звір дикий зачаївся, от і настрахав коней, – зробив здогад один із дружинних воїнів.
– Там, – прислухаючись, проговорив молодий воїн Данеслав, – там чути окрики людей і тупіт кінських копит.
Всі воїни прислухалися, але ніхто нічого не чув, тому всі здивовані погляди повернулися до молодого воїна.
– Ось там, – зніяковіло і знизуючи плечима вказав рукою Данеслав, – за цим пагорбом, там щось недобре відбувається.
– Вперед! – недовго задумуючись і взявши на віру слова юнака, рявкнув Мечислав.
Кілька хвилин шаленого галопу – і за поворотом, який відкрився воїнам, постала люта і кривава картина. Біля перевернутих трьох повозок лежало закривавлених, понівечених, порубаних шість тіл. Жорстокість, з якою було вчинено дане звірство, вразило усіх воїнів, хоч більшість із них були звиклими бачити кров і смерть.
Воїни, зупинивши коней, якусь мить з подивом дивилися на картину, яка їм відкрилася, намагаючись зрозуміти, що тут сталося. Що за кривава розправа відбулася на цьому рівному місці? Навколо нікого не було, лише кілька десятків кінських слідів відходили вбік від тракту.
– Постраждали люди мого батька, боярина Добромира, – скочивши з коня, промовив Мечислав, упізнавши одного вбитого, який лежав біля повозки і був найменше понівечений.
– Хто ж міг дозволити собі наважитися так зухвало і люто напасти на людей боярина? – запитав блідий і стурбований побаченим один із воїнів на ймення Простовид.
– Навіть уявлення не маю, адже батько не може мати ворогів у цих землях. Донедавна він ще був посадником цих земель, – розвівши руки, промовив Мечислав.
Вітер засвистав у повітрі, це, мабуть, душі невинно убієнних залишали свої тимчасові домівки. Десь там за горбом прокричав пугач і від того віщого голосу моторошно стало воїнам. Дехто зітхнув, хтось скривися, хтось поморщився. Всі розуміли, що зараз стоять на межі між життям і смертю. На території, на яку зараз зайдуть «вищі провідники», щоб забрати душі померлих і провести їх до шляху слідування у інший світ.
– Командире, сюди! Тут є один живий, – від дальньої повозки почувся голос Данеслава.
Всі воїни одночасно озирнулися на юнака, який нахилився над закривавленим тілом. Мечислав першим усвідомив почуті слова і, рвонувши з місця, підбіг до понівеченого тіла.
– Ти чуєш мене, – прохрипів, нагнувшись, Мечислав, – скажи, хто то був, і моя помста буде страшнішою за будь-яку кару.
– Печеніги, – прошепотіло понівечене тіло, і це було останнє слово, яке воно промовило у цьому земному житті…
3. Святовид
Боги дали нам цю Землю
Волхв