починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.

      Мар’яна, як і Оксана, вчилась у поліграфічному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий період, коли роззираєшся за нареченим. Випитавши мене про все, що її цікавило, Мар’яна замислилася, чи підходжу я на цю ролю.

      – Ти мене споїв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.

      Так, зараз вона спитає мене, скільки я мав дівчат.

      – Скільки ти мав дівчат?

      Навіщо це їм, я не знаю, та в певні моменти вони вимагають від нас звіту за роки, прожиті до них, і не відчепляться доти, доки не почують конкретної цифри, якою потім будуть цвиркати в очі.

      – Ну, річ же не в кількості, правда?

      – Звичайно.

      – Коли когось любиш, коли тобі добре з цією особою, нема сенсу шукати ще якоїсь пригоди, – видав я одну зі своїх заготовок.

      Зараз вона скаже: я теж така.

      – Знаєш, я теж така… просто у мене зараз нікого нема… а в тебе?

      – У мене теж.

      – Налий мені шампанського… цікаво, як там Оксанка.

      – Здається, вони там щось смажать. Чуєш запах?

      – Ага. Ну що, вилазимо?

      Ми вбрались у сутінках, потім я засвітив світло і вийшов у кухню. Біля плити спиною до мене стояла голісінька Оксана і щось помішувала на пательні. В той час як у Мар’яни випирали ребра, Оксана була ідеально округлена всюди, де треба.

      Я наблизився навшпиньки і обійняв її, пригорнувшись усім тілом. Вона не відразу збагнула, що я не грузин, але це її не шокувало. Вона цьомкнула мене у щічку і сказала:

      – Помішай, щоб не пригоріло, а я піду вдягнусь. А то грузини знаєш, які ревниві? Ще тебе заріже.

      На пательні смажилися картопля і порізана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь і накрив пательню покришкою.

      – Ти сам? – здивувалася Мар’яна, з’явившись у кухні.

      Її обличчя зі злизаною мною косметикою видалося значно милішим, – виглядала тепер на підлітка.

      За вечерею Тенгіз поцікавився, чи знаю я польську мову, і дуже втішився, почувши ствердну відповідь.

      – Лишишся у мене сьогодні, бо завтра на нас чекає одна робота.

      Він викликав таксі, й ми відправили дівчат по хатах. Наодинці грузин розповів мені, що займається фарцом, і на нас чекає завтра поїздка на трасу. Не знаючи мови, він не міг нормально поторгуватися, вибрати потрібні речі чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися міліції.

3

      Фарцівники