Груші в тісті. Юрий Винничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Юрий Винничук
Издательство: ""Издательство Фолио""
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2015
isbn: 978-966-03-7257-3
Скачать книгу
це не сподобалося, він повалив її в сніг і почав лупцювати.

      – Може, помогти? – спитав я.

      – Не треба. Він і сам справиться, – відказав Славко.

      – Я мав на увазі її.

      – Навіть не думай. Скільки я їх знаю, стільки він її лупить. Деяким жінкам це подобається.

      Кобіта верещала, мов несамовита. Очевидно, це входило до програми. Нечисленні перехожі намагалися нас обминути.

      – Робиться нецікаво, – сказав Славко. – Пішли?

      – Не будемо прощатися?

      – Ну, якщо маєш таке бажання, то поцілуй їй ручку. Вона з порядної родини.

      Ми розвернулися й рушили до гуртожитку. Там уже чекали наші панночки і, звичайно ж, Богданчик. Чекали, що ми принесемо щось випити й закусити. Але грошей у нас було на двох, як кіт наплакав.

      – Може, у Василька позичити? – спитав я, коли ми трішки відійшли.

      – Спробуй, – стенув плечима Славко.

      Я вернувся і гукнув:

      – Васильку! Можна тебе на хвильку?

      Василько випростався.

      – Хлопці, я вже кінчаю!

      – Васильку, дай десятку!

      – Ви що – вже йдете, сволочі? Мені ще трохи лишилося!

      – Вже пізно.

      – Ну, на, – сказав, простягаючи гроші.

      Жінка його весь цей час намагалася підвестися зі снігу, але Василько щоразу її повертав у ту саму позицію.

      Я взяв гроші і наздогнав Славка. Ми зайшли в гастроном, купили вина, консервів, хліба і сиру.

      – Знову ми принесемо все готове для Бодя, – сказав Славко.

      – Ну! І будуть вони зі своєю пампушкою жерти і пити за наш рахунок!

      – А давай його розіграєм.

      – Щоб видурити і з нього гроші?

      – Ясне діло! Але це не так просто.

      – Кому ти кажеш! Але мусить бути одна причина, від якої він не викрутиться.

      – А то ж яка?

      – Смерть.

      – Здурів, чи що?

      – Та не наша.

      – А чия ж?

      – Василькова. Скажемо, що він після військових маневрів посадив нас у БТРа і взяв із собою прокататися. Але перед тим випив. На швидкості врізався в стовп. Кермо йому розгаратало груди і він помер на наших руках.

      – Слухай, ти колись видів БТР?

      – Нє.

      – Яке в сраці кермо?

      – Не має значення. Бодьо тим більше його не видів.

      Коли ми з’явилися в гуртожитку, у нашій кімнаті кипіла бурхлива п’янка. Зібралося зо два десятки студентів.

      – Де ви пропадали? – повисла на мені Наталя.

      У нас були кам’яні обличчя. Славко вимкнув музику. Запанувала гробова тиша, чути було, як у Бодя бурчить живіт.

      – Сталася біда… – сказав Славко. – Мій кумпель… мій, можна сказати, побратим… Василько… – я шморгнув носом і покивав головою. – …загинув…

      Василька знало все товариство, бо він тут частенько пропивав свою платню. В одну мить усе загуло, заметушилося, всім хотілося негайно дізнатися причину загибелі, але ми, як справжні драматичні актори, не поспішали. Ми спочатку сіли до столу і випили. Ми ж стільки пережили! Ми втратили найдорожчого кумпля!

      Наталя