– Да, тобі.
– А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?
– Не знаю і не хочу знати.
– Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Левоном, він тебе поставить на місце.
– З яким Левоном?
– А це ти в нього й спитаєш. Правда, це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?
Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопці перезирнулися. Але Тенгіз не дає їм оговтатися:
– Давай, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо.
Вони нерішуче тупцяють на місці.
– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.
– Я радий, що до вас дійшло, чао.
Коли вони відійшли, я поцікавився:
– І хто такий Левон?
– Ти що – Левона не знаєш?
– Ні.
– Ну й мудак, – регоче Тенгіз.
– Ти чого?
– Бо я теж його не знаю.
Тепер настала черга реготати мені.
– То ти теж мудак!
– Я ні. Я принаймні чув про нього.
– І хто ж це такий?
– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.
– І ти його ніколи не стрічав?
– З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».
– А де його можна побачити?
– А тобі нащо?
– Цікаво.
– Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».
– Не зрозумів. У що це я маю вкластися?
– За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.
Я різко втратив до нього інтерес.
– О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.
Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.
– Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду Оперного.
Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.
Ми від’їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:
– Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?
– Не вийде. Нас пасуть.
Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.
– Ті самі?
– Напевно.
– Коли вони встигли?
– А вони