Я налив, і скільки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втік. Я вирішив їхати ввечері до Франківська, та перед тим пішов у бібліотеку Стефаника, згадавши, що я не тільки батяр. Але ввійти туди мені не дали чиїсь сильні й рішучі руки.
– Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.
Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.
Авто зупинилося на теперішній вулиці Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятки. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.
– Сідай, – кивнув один із них.
– Ну, шо ж, – сказав другий свому колезі, – ти вже тут сам, а я пішов…
– Да, іди… Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене: – Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?
– Що ви маєте на увазі?
– Югослава, конєшно.
– Та це жарти!
– Знаємо ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.
– Що писати?
– Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.
Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!
– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.
– Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.
– Так шо, тобі фотографії організувати?
– Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.
– Про Солженіцина пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.
– Да, но ти обіцяв привезти «Архіпелаг ГУЛАГ».
– Справді? Звідки ж я його візьму?
– Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.
– Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.
– А прописку у Львові хочеш?
– Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.
Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:
– А які тобі вірші передав Богдан Марцінко?
– Жодних.
– Но повинен передати?
– Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.
– Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?
Я кивнув.
– Можеш іти.
У пошуках легкого хліба
Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине,