Дивно, як неспішно береться за обов’язок. Він знав свої таланти, бачив у купині осяйну Істину, та сам собі не вірить, щоб не взятись часом за несродне, не завести народ на манівці, а себе – на погибель.
Та й як його не боятись, коли ти взявся показати приховану істину Божої природи, вести в обіцяну Богом землю, розв’язати заплутаний людьми шлях у самісіньке осереддя щастя?
Це означає: перевірити самого себе.[253] Можливо, хтось народжений бути воїном, але пішим, а не кінним, бути господарем, але не орати й не ходити коло скотини, бути купцем, але торгувати не золотим товаром, бути вченим, але не проповідником Євангелії, чи нехай і ним, але письменником, а не оратором.
І ясна річ, він ніколи б не відважився без оцього голосу: «А тепер іди, провадь цей народ туди, куди казав Я тобі».[254] Отож, відчуваючи руку Божу, пішов з вітанням свого тестя Їтра: «Іди собі здоровий у мирі».[255] Здоров’я й мир нашої душі – це слідувати Господу […]
Єрмолай. А хто наважиться виключити з числа проповідників того світильника Слова, який усе життя казав: «Покайтесь…»?[256]
Він не був світлом, але мав і любив світло в собі, свідчив про світло[257] й ходив у світлі, закінчивши в ньому й за нього свій життєвий шлях. А свідчити про світло – значить благовістити істину, правду й Царство Боже всередині нас[258] […]
Яків. До таких належать усі пророки […]
Григорій. А ось вам іще дюжина народжених до проповіді! «Покликав, кого Сам хотів; вони ж приступили до Нього. І визначив дванадцятьох, щоб із Ним перебували, і щоб послати на проповідь їх, і щоб мали вони владу вздоровляти недуги й вигонити демонів… І дав Симону ймення…»[259]
Тут-таки й Іскаріот. Це – щоб ми знали, що не може того бути, аби між сродними не знайшовся несродний, і навпаки. І щоб нещасне зухвальство цього учня налякало всіх тих, кого до апостольської справи веде грошолюбство й марнославство. Ось що значить: «Покликав, кого Сам хотів».[260]
Отже, це не залежить від смертних. Сам кличе, сам посилає й дає імена: «Яких і апостолами Він назвав».[261] Дано Симонові й Савлу нові імена. У смертних часто величаються іменем ті, хто не має його єства. У Бога не так. У Нього ім’я та єство – тотожні. Тільки-но назвав, так одразу ж і єство дав […]
Буття та назву розділяє наша облуда, а не Божа нероздільна істина. Коли дано з неба твердість алмазу, прозору зелень смарагду, коли сапфір народився з блакитним, а гранат із блискучим, мов вогонь, сяйвом, – то назви як завгодно, але єства його не зачепиш.
Хто ж сильніший – Бог чи ти, коли називаєш існуюче неіснуючим і перечиш Богові, «який оживляє мертвих і кличе неіснуюче як існуюче».[262] Бог, народжуючи, вливає суть, силу і єство, а тим самим і називає.
Ім’я без єства – порожнє, схоже на виноградне гроно, що його вправно намалював на стіні художник. Барвисте, воно обманює виглядом справжнього грона, обіцяючи схований