Ніч здебільшого минула спокійно. Жовніри і перевізники спали біля багать. Не стуляли очей тільки вартові, а з ними й намісник, якого після відплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якісь дивні голоси, що нагадували віддалене козине мекання. Однак він вирішив, що йому мариться.
Раптом, коли почало світліти небо, перед ним виникла темна постать.
Це був один із вартових.
– Пане, йдуть! – похмуро сказав він.
– Хто такі?
– Либонь, низові: душ сорок.
– Добре. Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!
Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.
Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:
– А хто там на березі?
– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.
– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!
– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.
Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…
– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.
Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.
Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:
– А хто тут посол?
І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.
– Хто ж тут посол? – повторив він.
– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.
– Ти?
– Брат хіба я тобі, тикаєш?
– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!
– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого