Намісник очей не стулив через страшенний сморід кінських шкур, із яких у Слобідці вичинювали ремені. На світанку наступного дня, ледве продзвонили і просурмили побудку, він повідомив у замок, що прибув як княжий посол і просить його прийняти. Гродзіцький, в якого ще був свіжим у пам’яті візит князя, вийшов назустріч власною персоною. Був це п’ятдесятилітній чолов’яга, одноокий, наче циклоп, похмурий, бо, сидячи в глушині на краю світу і не бачачи людей, здичавів, а маючи безмежну владу, набрався суворості й почуття власної гідності. Лице його було спотворене віспою, а також помережане шабельними шрамами й мітками від татарських стріл, які біліли на темній шкірі. Одначе служака він був вірний, сторожкий, наче журавель, і очей із татар та козаків не спускав. Пив він тільки воду, спав не більше семи годин, часто схоплювався серед ночі перевірити, чи не дрімає варта на валах, і за найменшу провину негайно карав провинних. До козаків доброзичливий, хоча й грізний, він здобув їхню повагу. Коли траплявся взимку на Січі голод, Гродзіцький допомагав хлібом. Узагалі, був це русин покрою тих, хто колись із Пшецлавом Ланцкоронським і Самеком Зборовським у степи не раз ходили.
– Виходить, ви, добродію, на Січ їдете? – запитав він у Скшетуського, попередньо провівши його в замок і від душі пригостивши.
– На Січ. Які, вельмишановний коменданте, у вас звідти новини?
– Війна! Кошовий отаман зі всіх луговин, річок і островів людей скликає. З України втікачі тягнуться, котрим я заважаю, як можу. Війська там зібралося тисяч тридцять, а може, й більше. Коли ж вони на Україну рушать і до них городові козаки з черню приєднаються, буде їх сто тисяч.
– А Хмельницький?
– З дня на день із Криму з татарами очікується. Може, вже прибув. Сказати по совісті, даремно ви, добродію, на Січ бажаєте їхати, бо незабаром тут їх дочекаєтеся. Кодак вони не обминуть і в тилу його не залишать, це точно.
– А ви одіб’єтесь, ваша милість?
Гродзіцький похмуро глянув на гостя й відповів чітко і спокійно:
– А я не відіб’юсь…
– Як же це?
– Пороху в мене нема. Човнів двадцять послав, щоб мені хоч скільки прислали, – і не шлють. Не знаю – чи перехоплено посланих чи в самих там нестача; знаю тільки, що досі не прислали. А мого вистачить тижнів на два – і все. Коли б у мене було скільки треба, я б скоріше Кодак і самого себе висадив у повітря, та козацька нога сюди б не ступила. Звелено мені тут сидіти – сиджу, звелено пильнувати – пильную, сказано зуби показувати – показую, а якщо згинути доведеться – раз мати породила – і на це готовий.
– А самі ви, ваша милість, не можете пороху приготувати?
– Вважай уже два місяці запоріжці селітру до мене не пропускають, а її з Чорного моря возити треба. Одне до одного. Що ж, і загину!
– Нам із вас, старих жовнірів, приклад би брати. А якщо б вам самим, ваша милість,