– Погляньте-но, ваша милість! – раптом вигукнув Редзян, – начебто воно й сонце пече, а на полях снігу повно.
Скшетуський поглянув – і дійсно, куди тільки сягав погляд, якась біла заволока сяяла в сонячних променях обабіч ріки.
– Гей, старший! А що це там біліє? – запитав він човняра.
– Вишні, пане! – відповів той.
І справді, були це вишневі ліси, що складалися з карликових дерев, якими густо поросли обидва береги за гирлом Псла. Плоди цих вишників, солодкі й великі, становили восени корм птахам, звірині та заблуканим у цій глушині людям, а також були предметом торгівлі, котрий одвозили на байдаках до самого Києва і далі. Зараз ліси стояли у цвіту. Щоб дати відпочити гребцям, підійшли до берега, і намісник з Редзяном висадилися, бажаючи поближче розгледіти ці зарості. Їх огорнув такий п’янкий аромат, що просто нічим було дихати.
Безліч пелюсток уже вкрили землю. Місцями деревця утворювали непрохідні хащі. Між вишнями буйно ріс і дикий карликовий мигдаль, увесь у рожевих квітах, які вже зовсім сильно пахли. Мільйони джмелів, бджіл і яскравих метеликів носилися над цим строкатим квітковим морем, кінця і краю котрому не було видно.
– Чудеса, пане, чудеса! – говорив Редзян. – І чому тут люди не селяться? Звірини тут, як я подивлюся, теж вистачає.
Між вишневими кущами порскали русаки й біляки, а також незліченні зграйки великих блакитноногих перепелів, яких кілька Редзян підстрелив зі штуцера, та, на превеликий жаль, довідався потім од старшого, що м’ясо цих птахів отруйне.
На м’якій землі видно було сліди оленів і сайгаків, а здалеку доносилися звуки, що нагадували похрокування вепрів.
Подорожні наші, надивившись і відпочивши, рушили далі. Береги ставали то високими, то плоскими, відкриваючи погляду дивовижні діброви, ліси, урочища, кургани і привільні степи. Довкілля було таке чудове, що Скшетуський мимоволі задавав собі Редзянове запитання: чому тут люди не селяться? Та ба, для цього необхідно було, щоб іще який-небудь Ярема Вишневецький узяв під свою руку ці пустки, впорядкував їх і оборонив од заміряння татар і низових. Місцями річка утворювала рукави, коліна, заливала яри, пінною хвилею била у прибережні кручі та зовсім заповнювала темні печери в скелях. У таких печерах і рукавах улаштовувалися тайники та сховища. Гирла рік, зарослі лісом очеретів, куги, комишів, кишіли усякою птицею; словом, світ дикий, подекуди урвистий, подекуди низовинний, зовсім безлюдний і таємничий постав перед очима мандрівників наших.
Плавання ставало докучливим, тому що через теплу погоду з’явилися хмари кусючих комарів і різних невідомих у сухому степу інсектів; деякі з них були завтовшки з палець, і після укусу кров дзюрила струменем.
Увечері припливли до острова Романівки, вогні якого завиднілися ще здалеку, і зупинилися там на нічліг. У рибалок, які прибігли подивитися на загін намісника, сорочки, обличчя і руки були густо змащені дьогтем для захисту від комах. Були це люди грубої вдачі