Фортеця дійсно була нездоланна: крім гармат, її захищали дніпровські кручі та неприступні скелі, що стрімко йшли у воду; їй навіть великий гарнізон був не потрібен. У замку й налічувалося не більше шестисот людей, але зате жовнірів найдобірніших, озброєних мушкетами та пищалями. Дніпро, протікаючи в тому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що стріла, пущена з валу, летіла далеко на інший берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усім довкіллям. Крім того, за півмилі від фортеці стояла висока вежа, з якої на вісім миль навколо було видно, а в ній перебувала сотня жовнірів, до яких Гродзіцький щодня навідувався. Вони ж бо, помітивши що-небудь в окрузі, відразу ж давали знати в замок, і тоді в фортеці били у дзвони, а весь гарнізон готувався до бою.
– Тижня не минає, – розповідав пан Гродзіцький, – без тривоги, тому що татари, як вовки, зграями по декілька тисяч тут вештаються; ми ж їх із гармат б’ємо, як уміємо, а іноді табуни диких коней дозорці за татар приймають.
– І не осточортіло вашій милості сидіти в такій глушині? – запитав Скшетуський.
– Давайте мені місце в покоях королівських, не проміняв би. Я звідси більше бачу, ніж король із віконця свого у Варшаві.
І дійсно, з валу відкривався неозорий степовий простір, що здавався зараз суцільним морем зелені; на півночі – гирло Самари, на півдні – весь шлях дніпровський: скелі, урвища, ліси, – аж до піни другого порога, Сурського.
Надвечір побували ще й у вежі, бо Скшетуський, уперше навідавшись у цю загублену в степах фортецю, всім цікавився. Тим часом у Слобідці готувалися для нього чайки, обладнані з носа другим стерном для кращої керованості. Назавтра зранку намісникові треба було відпливти. Протягом ночі, одначе, він майже не лягав, обмірковуючи, як слід вчинити у передбаченні неминучої загибелі, котрою загрожувало посольство в страшну Січ. Хоча життя й усміхалося йому, адже він був закоханий і молодий, а жити йому належало з коханою, все одно заради життя він не міг поступитися честю й гідністю. Іще подумав він, що ось-ось почнеться війна, що Олена, чекаючи його в Розлогах, може опинитися в серці жахливої пожежі, беззахисна проти домагань не лише Богуна, але й озвірілого наброду, і болюча тривога за неї краяла йому серце. Степ, мабуть, уже протрях, уже напевне можна було з Розлогів вирушити в Лубни, а він сам же наказав Олені та княгині чекати свого повернення, не передбачаючи, що гроза розгуляється так швидко, не знаючи, чим загрожує йому поїздка на Січ. Ось і ходив він тепер туди-сюди по замковій кімнаті, мнучи підборіддя й заламуючи руки. Що вдіяти? Як учинити? Подумки вже бачив він Розлоги в огні, оточені виючою черню, більше на бісів, аніж на людей, схожою. Власні його кроки відлунювалися похмуро під зводами, а йому здавалося, що це злісні сили йдуть за Оленою. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчувалося, що це відгомони Богунового рогу, і зубами він скреготів, і за руків’я шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю поїздку і Биховця позбавив її!
Хвилювання хазяїна помітив пан Редзян, який спав