– Гм! Погано може бути, – буркнув старий Пилип Захар.
– Слухай, кантарію, ти справді бачив, що й мені лист був?
– Відомо, бачив, якщо сам кошовому листи відносив, а я людина письменна. При ляхові три листи знайшли: один до самого кошового, другий тобі, третій молодому Барабашеві. Про те вже вся Січ знає.
– А хто писав? Не знаєш?
– Кошовому – князь: на листі печать була; хто вам – невідомо.
– Сохрани Бог!
– Якщо тебе в листі явно другом ляхів не називають, то обійдеться.
– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.
– А може, ти й сам щось за собою знаєш?
– Тьху! Нічого я за собою не знаю.
– Може, кошовий листи в хід не пустить, тому що і йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.
– А що ж…
– Та коли ти щось за собою знаєш, тоді… – Тут старий кантарій іще більше притишив голос: – Тікай!
– Як це? Куди? – занепокоєно запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби ніхто до ляхів не пішов і про тутешні справи не доніс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.
– Тоді сховайся, якщо можеш, у Січі.
– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Ти ж родич мені!
– І брата рідного не став би ховати. А якщо смерті боїшся, напийся: п’яний нічого не почуєш.
– Може, в листах нічого й нема?
– Можливо…
– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нічого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нічого в листі не стояло, біс його знає, що лях на раді викладе. Він же мене погубити може.
– Це сердитий лях: він нічого не викладе!
– Ти був у нього сьогодні?
– Був. Рани помазав дьогтем, горілки з попелом у горлянку налив. Оклигає. Це сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха не турбуйся.
Похмурий голос січового тулумбаса перервав подальшу бесіду. Татарчук, почувши лункі удари, здригнувся й підхопився.
Надзвичайною тривогою наповнився вираз обличчя його і всі рухи.
– На раду кличуть, – сказав він, хапаючи ротом повітря. – Сохрани Бог! Ти, Пилипе, не кажи, про що ми з тобою тут розмовляли. Сохрани Бог!
Сказавши це, Татарчук схопив цебер із горілкою, підніс його обома руками до рота, нахилив і почав жадібно пити, наче поспішав напитися до нестями.
– Ходімо! – сказав кантарій.
Тулумбас бив усе настирливіше.
Вони вийшли. Передмістя Гассан Баша було відділене від майдану валом, який оточував безпосередньо кіш, і ворітьми з високою вежею, з якої дивилися жерла піднятих на неї гармат. Посеред передмістя стояв дім кантарія і хати крамних отаманів, навколо ж доволі просторого майдану розташовувалися сараї, в яких містилися крамниці. Це були