Я дивлюся на річку крізь маленькі отвори в підлозі.
У повінь, коли ріка підніметься на кілька метрів, вода не зруйнує цей заклад, а лише злегка підтопить його.
Це одна з причин, чому їдальня в Цалка існує довше, ніж деякі палаци, побудовані біля бурхливих річок.
За рекомендацією мого нового знайомого ми замовляємо рибу рябушка. Це на диво смачна маленька рибка (ніхто з місцевих мешканців не зміг згадати, як вона зветься грузинською), яку можна їсти разом із хвостом і головою.
Гаряча, хрустка рябушка і холодні, остуджені в джерельній воді пиво або лимонад – ідеальний сніданок, і я з таким запалом узявся за нього, що мало не відкусив собі пальці.
– А ще тут великі кобри, – сказав мій візаві.
– Великі? Наскільки великі? – спитав я, намагаючись не видати тривоги.
Я багато чув про змій, які доволі часто трапляються в Грузії в літні місяці, і мене не раз попереджали про необхідність запастися «антигюрзином», якщо вирушатиму на південь країни, в пустельні райони околиць монастиря Давид Гареджа.
Але кобри? Я вперше почув про них.
– Кобрі? Так, так, великі! Кілограмів п’ять-шість. І дуже смачні! Їх теж ловлять в озері Цалка, – говорить мій новий знайомий.
Виявилося, що кобрі грузинською – короп.
Ченці та диявол озера Паравані
Сонце вже хилилося до заходу, коли я перетнув межі Нижньої Грузії і в’їхав у регіон Самцхе-Джавахеті.
Дивно, але грузинські туристичні компанії, що рекламують тури до Казбегі, Сванетії або на збір урожаю в долину Алазані, ніколи не пропонують екскурсій цим маршрутом: у гарну погоду дорога через перевал Тікматаші – одна з наймальовничіших у Грузії.
Діставшись перших хмар, що в промінні призахідного сонця нагадували збитий крем з дещицею малинового варення, я помітив попереду дві дивні постаті.
Наблизившись на кілька обертів педалей (важко давався мені цей перший крутий підйом), розгледів двох вершників, які, стоячи в стременах, сперечалися про щось мовою, не схожою на жодну з говірок, доти чутих мною в Грузії.
– Ви звідки? – спитав я.
– Азербайджан, – відповів один із них і негайно, ніби на підтвердження своїх слів, поставив коня дибки. За мить обидва приострожили коней і зникли в густих пасмах туману.
Це було перше нагадування про те, що дорога пролягає дуже близько до прикордонних територій. Регіон Самцхе-Джавахеті впродовж кількох століть належав то іранцям, то туркам і повернувся до складу Грузії лише в середині позаминулого століття.
Я повільно рухався в напрямку зниклих вершників.
Подолавши барвистий туман, що застеляв обрій, я досяг верхньої точки перевалу Тікматаші. Звідти відкривалося озеро Паравані – найбільше високогірне озеро країни, на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря.
Хмари, що зібралися над озером, закрили собою гори, залишивши тільки два просвіти в формі очей. Червоні відблиски,