А потім вони заговорили. І тут вже я знаю, що на гачку.
– В Киев не ходи. Забудь Наташу, – промовляє голос феї з вистави, що постає в подобі то машиніста, то раптом офіцера НКВД, а то й справжньої феї з якогось глухого російського полустанку.
Фея, або янгол-охоронець, намагається захистити героя від того, від чого захистити ніяк не можна – від самого себе.
І автор, знаючи це, як ніхто інший, далі веде своїх персонажів туди, звідки немає вороття.
– Де межа, що відокремлює любов від ненависті? А може бути, вони – одне? – розмірковує герой за хвилину до того, як…
– Гаразд, підключу я тебе до життя ще раз. Гірко тобі буде, плакатимеш… Поживи ще, – говорить фея, тепер вже точно справжня, з крихітними крильцями фея, несподівано спускаючись маленькою драбинкою з небес.
І тут я згадую своє улюблене з Волошина: «В нем радостная грусть, в нем сладкий страх разлуки».
Резо Габріадзе, який написав свого часу сценарії до кращих фільмів радянського кінематографа, викопує з мене ці два рядки кримського поета й багато, багато іншого.
Недільний ранок почався зі співу і дзенькання маленьких дзвіночків. Звук голосів наближається.
Виявилося, це процесія католиків, які йдуть до меси. Священик проповідує російською, чому я дуже радий, тому що вперше розумію слова служби:
«Бог покличе тебе, але він не скаже “рабе мій”. Він скаже “друже мій”. Раб – це той, хто, німий і покірний, слідує за господарем. Ти ж, хто йде за ним з власної волі, не раб йому, а друг!»
Ті, хто стоять біля храму, на протилежному боці вулиці й навіть по краях проїзної частини, – усі до одного опускаються на коліна.
Машини гальмують, і, всупереч звичці, ніхто не гуде в клаксон. Навіть найбільш безпардонний і крикливий грузинський водій ні за що не заважатиме Божому промислові.
– У цьому дворі – вся історія Грузії, – каже господиня.
Кетіно розповідає, як 37-го року до них прийшов якийсь «большевик с ружьем» і сказав, що житиме в їхньому будинку.
Вона не ідеально говорить російською, і «большевик с ружьем», можливо, був НКВДистом із пістолетом.
На той час у родини Орбеліані вже забрали все: будинки, палаци, вежі, виноградники.
А тепер ще цей «більшовик із рушницею», який вирішив стати їхнім сусідом…
Половина будинку, що залишилась родині, дивиться вікнами на вулицю Абашидзе, названу на честь відомого літературного критика і дідуся Кетіно. Друга половина – на вулицю Джавахішвілі, названу на честь знаменитого історика, профіль якого зображено на банкноті номіналом 5 ларі. Нащадки цього самого Джавахішвілі живуть в іншому крилі, а в прибудовах надворі, колись облаштованих для слуг, – родичі НКВДиста, котрий оселився там не завдяки гостинності господарів, а всупереч їхній волі.
Після довгих пояснень я нарешті починаю розуміти, хто кому родич у цьому дворі.
Наступного ранку, перед сніданком, господиня сказала:
– Я не знаю, як в Україні, а у нас заведено, щоб усі разом сідали за стіл