В одній із них, що належала колись княжій родини Орбеліані, зберігся номер, досі відомий під назвою «пушкінський».
Стверджують, що саме там розминали кісточки батькові сучасної літературної російської мови.
Запах сірки чути ще в метро: під станцією Авлабарі він вже б’є в ніс – і повітря під землею стає теплішим.
А там уже… ти занурюєш голову в воду, що її подають просто з пекла.
Я не знаю, де її гріють: ТАМ або вже тут. Замружившись, поринувши по маківку, чуєш, як вода з пащі кам’яного лева падає в басейн, у якому варишся ти.
Тепло. Темно. Парко. Поки зовсім не стемніло – виринай.
І відразу ж – до рук банщикові, який за допомогою щітки (хто знає, скільки шкір він обдер нею до тебе) зніме і з тебе стару шкіру, а потім, намиливши з ніг до голови, обіллє відром гарячої води, у якій ти щойно кипів.
Страва готова. На простирадлі, як на скатертині, щасливого і знесиленого, гостя можна виносити у зовнішній світ.
Пригода починається
Рано чи пізно ідилія мала закінчитися. Я не думав, що це станеться так скоро.
Уранці розбудив стукіт у двері. Це був господар.
– Сідай, – сказав я йому (якщо східна людина хоче поговорити, відмовляти їй у спілкуванні не заведено).
– Знаєш, я їздив до Азербайджану, – здалеку почав він. – На чотири дні. Ду-у-уже погано з’їздив…
Я з розумінням кивнув. Розмова, яка ще навіть не почалася, уже починала дратувати мене, адже я мав при собі «Кавказ» Дюма – співрозмовника набагато цікавішого, аніж непроханий господар ґест-хаузу.
– Уявляєш – я забув удома мобільний телефон, – продовжив він. – Там це дуже дорого, і я весь час був без зв’язку…
Я намагався зрозуміти, навіщо він так детально повідомляє мені подробиці свого перебування в Азербайджані. Може, отримав від дружини прочухана і тепер терміново потребує моральної підтримки?
За стінкою пара молодих туристів із Франції були зайняті одне одним (до того ж зайняті досить жваво, так що турбувати їх у ці хвилини здавалося щонайменше некоректним), а дивні двоє турків (з вигляду – батько і син) у номері навпроти проводили час у цілковитій тиші, майже не виходячи зі своєї комірчини… Тож серед усіх постояльців готелю я був, мабуть, єдиним, хто підходив для подібних розмов.
Важа скрушно вів далі:
– Знаєш, як там було нудно, в Азербайджані! Я цілими днями в номері пив пиво… А воно там жалюгідне. Піни немає, ще й додають горілку. Для «градусу». Ось так сидиш і п’єш цю… це… – Важа, здавалося, добирав слова, а знайшовши ідеальний епітет, посоромився вимовляти вголос.
– П’єш цю сечу! – випалив я, щоб хоч якось розворушити його і швидше підвести розмову до кульмінації, а отже, і до кінця.
– Так… саме так… – сказав Важа тихим безрадісним голосом.
У ці хвилини він нагадав героя дуже сумної постановки Резо Габріадзе «Сталінградська