Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов

у два взаємно протилежні класи. Подібний поділ відповідає на запитання: «У чому, в якому сенсі х відрізняється від у?». Отже, йдеться про виконані у формі словника семантичні описи, спрямовані на виявлення характерних властивостей семем (мінімальних одиниць мовлення), що визначаються, припускаючи ідею об’єктивного, а не умовного, смислу назв. Висвітлюючи вірогідну полісемію «назв» (ónoma), Продік інтерпретує її як прості коливання onomázein, які необхідно, втім, виправляти; підкреслюючи цей феномен, він має втрутитися до царини суто нормативного забезпечення, спрямованого на фіксацію за однією річчю лише одної назви, що їй відповідає. У загальному лінгвістичному вжитку, таким чином, має відбутися перегляд номенклатури, спрямований на уникнення наявної множинності значень термінів.

      Ми знаємо дуже мало про природничі студії Продіка; його волюнтаристська та раціоналістична етика, яка протистоїть гедонізму, орієнтована, втім, на здобуття чеснот, що розуміються також як результат «зусилля», викладена у славетній апології «Геракл на роздоріжжі», частині роботи «Часи» (Hórai), що дійшла у переказі Ксенофонта. Ми поінформовані також щодо його теорії походження віри в богів, що пояснюється в історико-генетичному дусі та є передусім утилітаристською, оскільки Продік стверджує, що сили природи були піднесені першими людьми до рангу божеств (B 5 DK).

      Ця теорія, інтерпретована Секстом Емпіриком як еквівалент справжнього відкритого визнання атеїзму, поєднується з тим, що Продік визнає існування певного життєдайного елементу (to zotikón, див., напр., у: Епіфаній, В 5 DK), втіленням якого є чотири елементи, Сонце і Місяць, що послідовно обожнюються. Отже, ми перебуваємо в царині евристичного раціоналізму, котрий у типово софістичній схемі поєднується з оригінальною інтерпретацією елементів філософії природи та з редукцією релігії до натуралістичної її форми.

      1.6. Гіппій

      Гіппій, який був народжений в Еліді та виконував численні дипломатичні місії в різноманітних містах Еллади, у Платона фігурує як Гіппій Більший (= 86 А 7 DK), котрий познайомився з Протагором, коли той уже був похилого віку, та був «значно молодшим» за нього. Оскільки Протагор народився бл. 490 р. до н. е, дата народження Гіппія може бути локалізована бл. 450 р. до н. е. Прославився він у 399 р. до н. е., коли Платон його згадав його в «Апології Сократу».

      У філософії Гіппія переважала теорія «природи» (phýsis) та, як характерна для софістичного політико-морального мислення антитеза, теорія відносин між природою і законом. Підґрунтям цих теорій є онтологія, яка вбирає концепції, властиві елеатській традиції, що за посередництва мілетців були перероблені у плюралістичному напрямі, та яка була особливо близькою до Анаксагора. Згадаймо, що Мелісс, не відкидав, як Парменід, реальності множинності, що сама по собі є внутрішньо суперечливою, проте лише в ній не проявляються ті характерні риси довічності й незмінності, які є властивими Буттю. Для Гіппія реальність утворена множинністю «великих тіл сутностей, які існують