1.2. Протагор
Протагор народився в Абдерах близько 492 р. до н. е. У Афінах він з’являється тричі: бл. 444 р. до н. е. (коли отримує від Перикла завдання керувати облаштуванням панеллінської колонії Фурії), бл. 423–422 рр. до н. е. (періоду, з яким пов’язуються події діалогу Платона «Протагор») та, нарешті, у 421 р. до н. е. Певно, він помер незабаром після цієї дати. Ми маємо перелік, далеко не повний, його текстів, серед яких фігурують «Антилогії», «Істина» або «Нищівні дискурси» та книга «Про богів».
Перший акт філософії Протагора був антиелеатським: ми знаємо, що він склав текст «Про сутність», спрямований проти тих, хто підтримував цілісність буття, яку він спростував за допомогою численних аргументів (80 B 2 DK). Відповідно до цього, Протагор встановив фундаментальне твердження «Антилогії», котре полягало в тому, що відносно кожної речі існують два взаємно протилежні дискурси (А 1 DK). Це твердження, що перегукується з базовим мотивом мислення Геракліта, тобто з тим, що суперечність розуміється як структурний закон дійсності. Тимчасом як в елеатизмі суперечність постає параметром, що ставить під сумнів справжність – істинність тієї сфери, де воно проявляє себе (dóxa), таким чином і є мовленням, для Протагора суперечність – це параметр, не відокремлюваний від дійсності, й саме тому він підтверджує всі погляди та дискурси, які, по суті, зводяться до фундаментального протиставлення твердження та заперечення, структурних елементів антилогії. Звідси походить знаменита теза про людину як мірило всіх речей (homo mensura). Її висловлено у праці «Істина», де він до того ж іде далі в цьому напрямі, вказуючи також критерій, на підставі якого можна оцінювати це протиставлення: «людина є мірою всіх речей, які існують, – що вони існують, неіснуючих – що вони не існують» (B 1 DK).
Цією тезою Протагор руйнує Парменідову альтернативу «існує–не існує», встановивши, що буття і не-буття не є мірилами дійсності-справжності кожної речі, проте, навпаки, людина є мірою буття, як і не-буття. Для людини це означає, що кожна людина (а не людина взагалі) виступає суб’єктом пізнання. Водночас застосування терміна chrémata («речі») дає змогу зрозуміти, що Протагор протиставляє себе також Анаксагорові, встановлюючи, що елементом, за яким розрізняється множинність речей, є не верховний принцип, який діє у космосі, тобто Nous (Інтелект), а окремо взята людина, котра раз у раз її сприймає та виносить судження. Послідовне застосування такого принципу виявляє себе в обережному агностицизмі, який Протагор висловлює в теологічній царині, коли стверджує: «Дивлячись на богів, не можна сказати ні що вони існують, ні що вони не існують. Насправді, існує багато речей, які перешкоджають цьому знанню: нечіткість самого питання й швидкоплинність життя людини» (B 4 DK). Гносеологічний суб’єктивізм та релятивізм довершуються на онтологічному рівні так званою стриманою доктриною Протагора, що розвиває