Тут він укотре підтверджує, що існують думки та дискурси, не більш чи менш істинні, а більш чи менш корисні або шкідливі: отже, у царині знання існує певна оцінна градація, що стосується площини не істинності, а прагматичності. Й критерій дискримінації серед поглядів полягає у ступені їхнього відхилення від певної норми: відчуття хворого, для якого мед має гіркий смак, є не менш істинним, аніж відчуття здорової людини, але це не означає, що йому менше віддають перевагу та він є найгіршим. Таким чином, закон є, безумовно, «рішенням міста», проте, оскільки софіст має обов’язок роз’ясняти місту, які погляди є хорошими й прямими, а які – гіршими й не вартими уваги, то закон буде, врешті-решт, тим рішенням, що походитиме від переконання народу (démos) у результаті софістичного дискурсу. У такий спосіб демократична концепція Протагора супроводжується теорією еліти.
1.3. Горгій
Горгій народився в Леонтині близько 480 р. до н. е. Він був учнем Емпедокла та в 427 р. до н. е. прибув до Афін як голова дипломатичної місії міста, яка просила Афіни про допомогу проти Сиракуз. Величезний успіх, який отримували його конференції, відновився, коли після подорожей різними грецькими містами, він повернувся до Афін, аби виголосити славетну «Епітафію». Останні роки свого життя він проводить за Ясона, тирана Фери, де він і помер, здається, у понад сімдесятирічному віці. Горгій є автором «Трактату про неіснуюче», «Виправдання Паламеда» та «Похвали Єлені», й усі це роботи дійшли до наших днів.
Всі три тези, які Горгій демонструє у «Трактаті про неіснуюче», спрямовані проти філософії елеатів: нічого не існує; навіть якщо щось існує, воно є непізнаванним; якщо навіть існує та є пізнаванним, його не можна продемонструвати іншим.
Горгій приписує буттю ті самі визначення – неможливість думати про нього та вимовити його, – що Парменід пов’язував із «не-буттям». За допомогою першого доведення він зводить нанівець будь-яку можливість розрізняти буття та не-буття; шляхом другого доведення він руйнує Парменідову тезу про те, що не-буття не можна обміркувати й, відтак, пізнати. Він спростовує об’єктивістську концепцію мовлення, для якої мовний вираз є рівнозначним «прояву об’єктивної реальності» (deloún ta prágmata). Отже, загалом він пропонує іронічне, проте жорстке розвінчання онтології елеатів та, в останній тезі, доходить двох важливих висновків. З одного боку, він звільняє lógos від обов’язку говорити «існуюче», а з іншого – ставить проблему того, яким чином, насправді, відбувається спілкування.
«Похвала Єлені» відповідає на це, стверджуючи