Історія філософії. Античність та Середньовіччя. Коллектив авторов

поезії. Вони позиціонують себе переважно як її легітимні послідовники, отримуючи максимальну користь також із її принадливості, вочевидь прагнучи отримати ті самі результати.

      Зв’язки Парменіда з Гомером та Гесіодом широко підкреслюються; проте існують і відмінності. Так, Музи все знають і володіють правдою та, відтак, і неправдою, як здавалося Гесіоду стосовно Гелікона, й дарують їм тему співу. Втім, Парменід розповідає про свою подорож у пошуках богині, котра сповістила йому істину та погляди смертних, а крім того, висловлює свої ідеї за послідовністю сюжетів. Незважаючи на елементи безсумнівного континуїтету з архаїчною епохою, не можна залишити поза увагою той факт, що синтаксис Парменіда є майже суто описовим та аргументативним. Це може бути пов’язано з тривіальним занепадом усної форми, проте, напевно, вступ, оповідний зміст, є, безперечно, більш вільним, аніж у наступних частинах, призначених для розвитку сюжету, де ритм гекзаметру часто порушується, не тече вільно. Поєднуючи ці два міркування, таким чином, цілком логічно зробити висновок, що, якщо правильним є те, що відчувається вплив письмової форми, настільки ж правильним є те, що ритм поеми був детермінованим більше послідовністю думок, аніж фонічним аспектом. Звісно, поетична спадщина Емпедокла видається більш розвиненою порівняно з Парменідовою. Той факт, що поема відкривається, ймовірно, свого роду урочистим зверненням від першої особи до Павсанія, не може на нагадати «Роботи і дні» Гесіода, присвячену Персові, проте в одному випадку учень, а в другому – брат залучені до суперечки щодо спадщини, що створює привід для практичного втручання правосуддя. Навіть заклик до Музи, сам по собі глибоко традиційний, стає креативним, якщо не за смислом, то, безперечно, за формою, принаймні в одному з епітетів: «polymnéste», що з утрудненнями може бути перекладений або як «дуже бажаний», або безпосередньо у пасивному значенні, «те, що добре запам’яталося». Здатність Емпедокла креативним чином дотримуватися епічної традиції є особливо очевидною не лише в мовних інноваціях, а й передусім через часті повтори цілих віршів та застосування певного типу подібності, де існує більше ніж одна точка зіткнення між comparatum (того, з чим порівнюється) і comparandum (тим, що підлягає порівнянню). Якщо повторення рядків часто трапляється в Гомера, нерідко аби позначити використання типових сцен або тем, та здійснюється майже автоматично (що походить, звісно, спершу від усної форми, а надалі – від насолоди звучанням), безсумнівним є те, що у визначених випадках створюється, проте, враження, що для такого позначення використовується текстуальна аналогія, розвиток певної теми. Це є істотним у сенсі повторень в Емпедокла. Останню епічну поему, що знаменуватиме собою перехід між епікурейською доктриною і гекзаметричною поемою, напише в Римі Лукрецій. На думку Девіда Седлі, вплив жанру проявляється не тільки у вступі, написаному як імітація емпедоклічного вступу, але насамперед у лексичному виборі, у переході від високотехнічної мови до епікурейської прози,