Усе це Зімме розказував з неабияким гумором, властивим людям, цілком задоволеним своїм життям і долею.
Роберт помітно хвилювався через майбутню угоду, натомість пан Зімме весело заспокоював його:
– Юначе, повірте мені, старому окуню, що плавав у цьому житті в різних водах, не треба хвилюватися. Усе, що має статися, станеться обов'язково, а те, що не має статися, не відбудеться ні за яких умов, незалежно від вашого хвилювання і ваших дій. Тож чи варто нервувати чи хвилюватися? Сьогодні, як повернетеся до свого номера, ні про що не турбуючись, лягайте в ліжечко і міцно поспіть. Решту довірте Всевишньому. Він про все сам подбає. А що стосується нашого матеріалу, то я вам скажу, що він чудовий. Багато років я не зустрічав нічого подібного. Я все ретельно перевірив, тому певен, що не буде жодних ексцесів.
Але Роберт хвилювався. Він не розумів причину своїх сум'яття та занепокоєння і для того, щоб дещо відволіктися, вирішив зателефонувати Хлої.
На годиннику було трохи більше дев'яти годин вечора. Хлоя не відповідала. Роберт зробив ще кілька викликів з тим же результатом. І тут до них підійшов офіціант і покликав Роберта до телефону. Роберт одразу подумав про Хлою, але як вона могла знати номер телефону цього ресторану?
«О так, – згадав Роберт. – Я ж залишив інформацію на стійці реєстрації готелю».
– Підозрюю, юначе, що вас уже пані зачекалася в номері, а ви тут старого розважаєте, – усміхнувся Зімме, – ідіть-ідіть, бо, як мудро написав один мій талановитий земляк:
Кохай, кохай, бо час тебе не жде.
Він забирає дні твої і ночі.
Допоки тіло спрагле й молоде,
Кохай! У старості кохають очі.
– Ні, моя пані наразі дуже далеко, але цей дзвінок, справді, може бути від неї, – Роберт усміхнувся дотепності пана Зімме і попрямував до бару.
Коли Роберт узяв слухавку, то звідти вже чулися тільки короткі гудки. Роберт почекав кілька хвилин, але більше ніхто не дзвонив.
Повертаючись до свого столика, він ще здаля помітив, як біля гемолога зупинився невідомий чоловік арабської зовнішності. Не встиг Роберт підійти, як той швидко попрощався із Зімме і пішов до іншої зали ресторану.
Зімме і далі перебував у гарному настрої, і пожартував:
– Що, містере Бланш, не дають нам спокійно закінчити вечерю?
– Зустріли знайомого? – не звертаючи уваги на запитання пана Зімме, поцікавився Роберт.
– Ви маєте на увазі того парубка? Та Боже збав, Роберте, він просто помилився, – відповів байдуже Зімме, продовжуючи нарізати тоненькими смужками кусень м'яса в талірі16. – За кого мене тільки не приймали. Одного разу,