Видавець, щось бурмочучи собі під ніс, заходився працювати ножем і виделкою, і Мовчазний гість також узяв із нього приклад.
Вечеря поновилася. Розмова, у проміжках між паузами, обмежувалася лише здивованими вигуками.
Цікавість Видавця була найвищою мірою збуджена.
– Чи часом наш спільний друг не поповнює свої скромні доходи, збираючи милостиню? А може, він потерпає від того, що трапилося з Навуходоносором?[2] – запитав він.
– Я переконаний, що це має стосунок до Машини часу, – сказав я, спробувавши продовжити перервану розповідь Психолога про наші попередні збори тут.
Видавець став заперечувати.
– Щіток для чищення в них немає, абощо?! – вигукнув він. – Невже людина може вкритися пилом тому, що обертається у своєму парадоксі?…
Ця ідея здалася йому настільки дотепною, що він відразу уявив її в карикатурному вигляді.
– Ні, справді, що в них там, у цьому майбутньому, щіток немає для чищення одягу? – повторив він.
Журналіст теж нізащо не хотів вірити і приєднався до Видавця: адже найлегший вихід – усе виставити в смішному світлі. Ці двоє були представниками нового типу журналістів, веселі й непоштиві молоді люди.
– Наш спеціальний кореспондент завтрашнього дня повідомляє… – заговорив або, точніше, закричав Журналіст, аж раптом повернувся наш Мандрівник у Часі.
Він був одягнений у звичайний вечірній костюм, і, крім перебігливого погляду, на його обличчі вже не залишилося ніяких слідів тієї зміни, що так уразила мене кілька хвилин тому.
– Слухайте, – звертаючись до нього, весело промовив Видавець, – ось ці добродії запевняють, що ви побували в середині наступного тижня! Може, ви розповісте нам що-небудь про нашого маленького Розбері?[3] Який гонорар хочете – за все, оптом?
Мандрівник у Часі, не промовивши жодного слова, посів відведене йому місце. На його обличчі промайнула колишня спокійна усмішка.
– Де моя баранина? – запитав він. – Яка насолода знову застромити виделку в шматок м’яса!
– Розповідь! – крикнув Видавець.
– До дідька розповідь! – сказав Мандрівник у Часі. – Мені страшенно кортить їсти. Я не скажу ані слова, поки в мої артерії не потрапить відповідна кількість пентону[4]… Дякую! Будь ласка, і сіль теж.
– Одне слово: ви подорожували в часі? – запитав я.
– Так, – кивнув Мандрівник у Часі: рот у нього був набитий м’ясом.
– Даю шилінг за рядок, – швидко промовив Видавець.
Мандрівник у Часі простягнув свій келих Мовчунові й, не кажучи бодай слова, постукав по ньому пальцем. Мовчун, який не спускав із нього очей, підхопився з місця й налив йому вина.
Далі за обіднім столом стало якось ніяково. Що стосується мене, то я ледве втримувався від запитань, і, зважаючи на все, те саме відбувалося