– Дивно, чому він залишив нас?
– Очевидно, він хоче показати нам якийсь фокус або щось подібне, – спокійно промовив Лікар.
Фільбі взявся розповідати нам про фокусника, якого бачив у Берсломі, але перш аніж він устиг закінчити вступ, наш Мандрівник у Часі повернувся й перервав його на півслові.
Машина часу
Предмет, що його Мандрівник у Часі тримав у руках, являв собою блискучу металеву раму, трішки більшу від маленького годинника і при цьому дуже витонченої роботи. Там була слонова кістка та ще якась прозора кристалічна речовина.
Тепер я мушу бути дуже точним у своєму описі, оскільки, якщо не дотримуватися пояснень Мандрівника в Часі, усе, про що йтиметься далі, здається геть зовсім незбагненним.
Він узяв один із маленьких восьмикутних столиків, що були в кімнаті, і поставив його перед вогнем, так що дві ніжки помістилися на килимкові біля каміна. На столик він поставив свій апарат. Потім Мандрівник у Часі присунув стілець і сів на нього. На столику стояла маленька лампа з абажуром, і від неї на апарат падало яскраве світло.
У кімнаті було ще близько десятка свічок. Дві з них горіли в бронзових свічниках на каміні, а решта – у канделябрах, так що кімната виявилася досить добре освітленою.
Я сидів у низенькому кріслі, яке підсунув трохи вперед, аби бути між Мандрівником у Часі й каміном. Фільбі стояв за Мандрівником у Часі, зазираючи йому через плече. Лікар і Провінційний Мер стежили за ним із правого боку, а Психолог – із лівого. Дуже Молодий Парубок стояв за спиною Психолога. Ми всі, звичайно, були насторожі. Я вважав цілком неймовірним, щоб за таких умов ми могли бути обдурені якимось фокусом, хай би як тонко й мистецьки він був пророблений.
Мандрівник у Часі подивився спершу на нас, потім на свій прилад.
– Ну й що ж? – запитав Психолог.
– Ця маленька штучка, – почав Мандрівник у Часі, поклавши руки на апарат, – не більш аніж модель моєї Машини для подорожі в часі. Напевно, ви вже помітили, що в цього апарата досить загадковий вигляд, а біля осі спостерігається якесь дивне мерехтіння, начебто вона не зовсім реальна.
Він указав пальцем на частину моделі.
– Отут маємо один маленький білий важіль, а тут – інший.
Лікар підвівся зі свого місця й глянув на модель.
– Бездоганно зроблено, – промовив він.
– Я два роки працював над цим, – додав Мандрівник у Часі.
Коли ми всі, узявши приклад із Лікаря, оглянули модель, винахідник продовжив:
– Тепер мені хотілося б, аби ви усвідомили для себе: якщо натиснути на цей важіль, то Машина почне линути в майбутнє; що ж до іншого важеля, то він надає Машині задній хід. Це крісло – місце для Мандрівника в Часі. Зараз я натисну на цей важіль – і Машина вирушить у майбутнє. Вона зникне, ми не бачитимемо її. Тому постарайтеся ретельно роздивитися її. Огляньте також стіл і переконайтеся, що тут немає ніякого фокуса. Я зовсім не хочу втратити цю модель, а тим більше не хочу, щоб мене стали називати шарлатаном.
Минуло