Наступного вівторка я знову вирушив у Річмонд – схоже, я був одним із найбільш постійних відвідувачів Мандрівника в Часі, – але приїхав пізно й уже застав там кількох чоловіків, котрі сиділи у вітальні.
Лікар стояв біля каміна, тримаючи в одній руці аркуш паперу, а в другій годинник. Я озирнувся, але господаря ніде не було видно.
– Пів на восьму, – сказав Лікар. – По-моєму, час і повечеряти.
– А де ж хазяїн? – запитав я.
– Ви щойно прийшли? Імовірно, він затримується. Дивно, але в цій записці господар просить мене розпорядитися вечерею, якщо його не буде до сьомої години. Пише, що все пояснить нам, коли повернеться.
– Шкода, якщо він не встигне до вечері, – мовив Видавець однієї популярної газети.
Лікар подзвонив.
Із присутніх на тому пам’ятному обіді, окрім мене й Лікаря, був тільки Психолог. Із нових були: Бленк, згаданий Видавець, Журналіст і ще якийсь тихий, соромливий чоловік із бородою, якого я не знав і який, наскільки я міг судити, не вимовив ані слова протягом усього вечора.
За столом розмірковували про те, куди міг подітися хазяїн, і я напівжартома зауважив, що він, можливо, вирушив у свою подорож у часі. Видавець попросив пояснити йому, що це означає, і Психолог узявся досить ваговито розповідати про «дотепний парадокс і фокус», свідками якого ми стали минулого тижня. Він уже дійшов до середини свого оповідання, коли двері в коридор безгучно відчинилася. Я сидів саме навпроти дверей і першим побачив господаря оселі.
– А! – закричав я. – Ну нарешті!..
Двері відчинилися навстіж, і перед нами постав Мандрівник у Часі.
Я мимоволі скрикнув від подиву. Потім і Лікар, побачивши його, теж зойкнув:
– Господи! Що з вами сталося, друже?!
Усі, хто сидів за столом, разом обернулися до дверей.
І справді, вигляд наш господар мав украй кумедний. Його брудний сюртук був увесь покритий якимись зеленими плямами, а скуйовджене волосся, як мені здалося, стало сивішим, аніж звичайно – чи тому, що було припорошене пилом, а чи тому, що й справді посивіло. Мертвотно-блідий, із підсохлим порізом на підборідді та стражденним виразом на застиглому обличчі, він на хвилину зупинився на порозі, начебто осліплений світлом.
Потім, накульгуючи, він увійшов у кімнату; таке кульгання мені траплялося бачити у волоцюг, які часто натирали собі ноги.
Ми дивилися на нього й чекали, коли він заговорить.
Але Мандрівник у Часі, не сказавши жодного слова, зі значними зусиллями добрався до столу й потягнувся до пляшки. Видавець наповнив келих шампанським і підсунув йому. Хазяїн залпом випив його і, здавалося, став потроху приходити до тями: він оглянув стіл, і тінь колишньої посмішки промайнула на його обличчі.
– Бога ради, що з вами? – запитав Лікар.
Мандрівник у Часі начебто й не чув його запитання.
– Не звертайте на мене уваги, – мовив він, злегка затинаючись. –