– Капітан, капітан.
Індіанець зрозумів, що слід запитати капітана. Завершуючи розповідь, Матюретт запитує:
– А чому б нам не відпустити черепах?
– У вас є черепахи? – здивовано запитала дівчина. – Покажіть.
Ми йдемо до човна. Дорогою маленька чарівна індіанка просто бере мене за руку.
– Добрий день, – вітається з нами весь цей розмаїтий люд.
Я витягую обох черепах.
– Що робитимемо з ними? Випустимо в море? Можливо, ви хочете забрати їх до себе в сад?
– У басейні, що в глибині саду, морська вода. Ми випустимо їх у цей басейн, то буде пам’ять про вас.
– Гаразд.
Усім присутнім я роздаю все, що є в човні, окрім компаса, тютюну, діжки, ножа, тесака, сокири, ковдр і револьвера, який ховаю в ковдрі, – його ніхто не зауважив.
О п’ятій приїхав метр Бовен.
– Панове, усе владналося. Я сам відвезу вас у столицю. Спершу залишимо хворого в клініці, потім поїдемо в готель.
Ми вмощуємо Клузіо на задньому сидінні авто. Я саме дякую милій дівчині, коли в кімнату заходить її мати з валізкою в руці й каже:
– Прошу прийняти дещо з одягу мого чоловіка, ми віддаємо це від щирого серця.
Що тут скажеш перед такою людською добротою?
– Дякуємо, безмежно вам дякуємо.
Ми сідаємо в авто, у якому кермо праворуч. За чверть до шостої ми в клініці. Вона названа на честь святого Георгія. Санітари на ношах піднімають Клузіо в кімнату, де на своєму ліжку сидить індіанець. З’являється лікар, він ручкається з Бовеном, потім – з нами. Французькою він не володіє, але переказує, що за Клузіо буде належний догляд, ми можемо навідувати його, коли нам заманеться. Бовен везе нас через усе місто. Ми приємно вражені його вогнями, авто, велосипедами. Білі, темношкірі, жовті, індіанці, кулі йдуть упереміш по тротуарах усуціль дерев’яного міста, яким є Порт-оф-Спейн. Перший поверх готелю Армії порятунку збудований з каменю, решта – дерев’яна, він розташований у гарному місці на освітленій площі, де я зміг прочитати Fish Market[10]. Капітан Армії порятунку приймає нас у присутності всього свого штабу, жінок і чоловіків. Він трішки розмовляє французькою, усі звертаються до нас англійською, якої ми не розуміємо, але в них такі всміхнені обличчя й привітні погляди, що стає зрозуміло, що вони кажуть щось приємне.
Нас проводять до кімнати на третьому поверсі, у ній три ліжка, третє – для Клузіо, у номері є ванна кімната, у ній – мило й рушники для нас. Показавши нам кімнату, капітан каже:
– Можливо, ви голодні? Усі вечеряють разом о сьомій годині, тобто за півгодини.
– Ні, ми не голодні.
– Якщо хочете пройтися містом, ось вам два антильські долари, щоб випити кави чи чаю або з’їсти морозиво. Тільки не загубіться. Коли захочете повернутися, запитайте дорогу, сказавши три слова:
– Salvation Army, please.
Десятьма