– Вони усе, значить, мені маслом дорікають, – пояснив чоловік, – а я того масла, так от не гріх заприсягнутися, і не бачив, яке воно на вид…
Андрій вилаявся на весь двір. Всі повернулись, – жовто-рябий, трубохвостий голуб, не вважаючи на Андріїв свист, ляскання в долоні, ніяк не хотів підніматься вгору до гурту і все перелітав то з хліва на льох, то з льоху на хлів.
– Підожди ж! – злісно просичав Андрій, підкрадаючись до льоху, де сів жовто-рябий. – Політаєш!
– Параска каже: «Признайсь, тобі легше буде». А в чому я буду признаваться? Я того масла…
– От ви говорите, – перебив чоловіка Дем’ян, – гріх окони палить… А я на це можу сказать…
Жовто-рябий, нічого не гадаючи, повернувся хвостом до краю і став чепуриться. Мотря й Ілько пильно стежили за Андрієм, який, то присідаючи, то ледве ступаючи, наближався до льоху. Ось він уже біля дверей, ось загляда на голуба, ось… піймав!
– Та не бий!! – крикнула Мотря.
Андрій навіть не підняв голови і став злорадно бить по ногах, по крилах, по голові переляканого жовто-рябого.
– Та пусти, не муч! – крикнув Ілько.
Наміряючись уже пустить, Андрій по цих словах мовчки злісно глянув на Ілька, всміхнувся і, схопивши ніжку жовто-рябого, крутнув. Почувся легенький хруск, голуб несамовито забився й затріпався, – Андрій зламав йому ніжку. Цей хруск, розкритий умить рот жовто-рябого, безсиле його тріпання – все це наче морозом пройняло Ількові тіло.
– Пусти! – рявкнув він і кинувсь до Андрія.
Мотря зблідла, схопилась і побігла до них. Штунда й Гаврило змовкли і, не знаючи в чому річ, стали дивитись в їх бік.
– Пусти, не муч!.. – глухо прохрипів червоний, з піною на губах, важко дихаючи, Ілько.
– А тобі яке діло?! – блідий, аж жовтий, з синіми губами глянув на нього ненависно Андрій, не випускаючи голуба.
– Та чого ти присікався до нього? – сухо промовила Мотря. – Випустить!.. Який сердобольний!..
– А! Так ти за Андрія! – блиснув на неї очима Ілько і ступив до Андрія: – Пусти, говорю!
Андрій мовчки, дрижачою рукою став щось шукать у кишені.
– Плювать мені на твій ніж! Не пустиш?!!
Андрій важко дихав, з презирством усміхався й мовчки копався в кишені, не випускаючи голуба.
– Так от же! – розмахнувся Ілько, і, не сподіваючись цього, не вспівши пригнуться, Андрій спіткнувся, зачепивсь і впав, випустивши голуба.
– Ах, ти ж! – тільки скрикнула Мотря і, як вовчиця, в’їлась зубами Ількові в руку; але зараз же почула, як щось важке ударило її в перенісся; в голові страшенно зашуміло, мигнув у очах жовтий тин, і, хитаючись, вона впала додолу.
– Стережись, Ільку!!! – вмить пронеслось по дворі з десяток несамовитих, переляканих голосів. Ілько здригнувсь, хотів повернуться до Андрія і, крикнувши якось