– Та що ви хочете – мужики, одно слово. Хіба він тямить що?
– Але ж тут для його користи! – гаряче вирвалося у Васі. – Тут користь його власна! Я ж хотів, щоб помогти їм, щоб їм жилось краще!
– Е, паничу, – усміхнувся Панас, – що то за слово «краще»? Хтозна, що краще, а що ні? Ніхто. Одному те краще, а другому те…
– Ні, тут кожний скаже, що освіта краще, ніж темрява…
– Е, паничу, не вірте, не вірте, Василю Семеничу. Ніхто не знає, що краще у світі, ніхто не скаже, хто щасливіше, краще живе. От, скажем, я. У мене померла жінка. Здається, горе таке, що й жити не можна, а я живу, та ще й радуюсь. Так-то… Той дума, що панам добре, той дума, що попам добре, та завидують, та завидують. А по-моєму, всяк і щасливий, і нещасливий, і нема ні більше щасливих, ні більше нещасливих. Хто щасливіший, той і нещасливіший. Смієтесь? А так-так. От візьмем, приміром, так. Я кидаю снопи або кошу в полі. Сонце пече, руки болять, піт, пил… аж млісно робиться. Так? Ну, і знаю, що пан сидить тепер у горницях і його й сонце не пече, і піт йому не ллється, але ви думаєте, що йому краще? Хе-хе-хе-хе! Ні-ні! Я покошу, втомлюсь, а потім піду, нап’юсь води, ляжу в холодок і так гарно мені стане після сонця та коси, що ні за які б панські горниці не проміняв би того холодку. От що! Та візьмім хоч скотину, ну, коней, чи що… Ну, приміром, я їду кіньми. От я чогось розсердився. Звісно, чоловік хоч сам винуватий, хоч хто другий, зараз коней бити. Ну, і б’єш уже, не розбираючи, але якось приходиться, що якомусь та більше дістанеться. От як уже, значить, охолонеш, тут і візьме тебе жаль за коней, а надто за того, котрому більше дісталось. Ну, і вже, звісно, потім йому і сінця більше, і вівсеця, і в роботу іноді пожалієш. Звісно, це поки забудеться, а там знов по-старому. От вам і виходить, що він не виграв і не програв. Йому дісталось більше, зате ж і жаліли потім більше… Отак, Василю Семеничу, і з людьми! Того доля придушить, але й пожаліє, того ж і не душить, і не жаліє… От і квіта! Пан має свої радощі, але є в нього й горе; мужик має теж і радощі, й горе. Кому більше радощів, тому й горя більше. Та воно по-іншому й не може бути. За що ж би то Бог давав одному багато, а другому мало? Ні, так не можна… От і ви. Хочете зробити краще… А хіба ви знаєте, чи краще буде їм від книжок ваших? Воно, може, й краще з одного боку, а з другого й гірше… Он що! А краще всього жити, як живеться та Господь дає!
– Ні, Панасе Трохимовичу, – одвітив Вася, подумавши. – Це не так…
– А не так, то як хочете! Купив, не купив, а поторгувати можна! – засміявся Панас Трохимович і, побачивши Галю з хлопчиком, додав:
– Живи, як живеться! Так то… – і задумався.
– А, може, й так! – подумав Вася, і від цієї думки ідея його зробилася ще меншою, навіть нікчемною.
– Чого ж ви сидите тут? – зачервонівшись і задихавшись, промовила Галя, підбігши. – Гайда в хату! Тату…
– Ідіть, ідіть, я ще посиджу трохи! А ти там, Галю, вареничків витягни, принеси меду з льоху! Може, Василь Семенич закусять!
– Ні, спасибі, я обідав, – піднявся Вася і пішов за Галею в хату, почувши себе