– Аякже! – вір йому! Говорити все можна.
– А що то він щось за якесь «просвіщеніє» казав. Усе щось «просвіщеніє» та «просвіщеніє»?
– Та дурний!
– Хто?
– Та хоч би й панич. Меле, меле… Тут їсти аж душа болить, а він щось базіка… Хоч би вже в школу їхав скоріше.
– Та він, кажуть, уже не поїде в школу, хазяйнувати буде. Та за Галькою бігати…
– Та ну?
– Побий мене Бог!
– Ну, й дурний. Попав дівку, катає її на шарабанах, дарує хустки, вчить читати.
– Дуріють пани!
– Чисто, що дуріють. Тепер книжечки дає. Ну, куди я її притулю! – витягнув Семен Нужний книжечку і розіп’яв на пальцях.
– А на цигарки! Не зна куди діти.
– Тю! Що то за бита голова… Ану-ко, дай тютюнцю! Побачимо, як то воно з буки-аз-ба закуриться… Хм… Ач, ще й м’яке-енька яка! Ач, ач! Ловка книжечка… Ану, кресни огню… Побачиш, хороша книжечка… Ач!
Стали, зробили цигарки, креснули вогню, запалили, похвалили, попрощались і розійшлись по селу, сміючись з кумедного панича.
А тим часом гомін потрохи стих, зайшло сонце, з другого боку виплив місяць, заморгали далекі зорі, забіліли нагорі млини, мов сріблом покриті, зашелестів щось очерет понад ставом, зашепотіли верби, нагинаючись одна до одної й тихо-тихо стало. Пройшли дівчата, прогомоніли, знов ще тихіше стало.
Під водяним млином на якомусь пні сиділи Вася й Галя, обнявшись, щільненько притулившись.
– Чого ви так дивитесь на мене? – нахилила голову Галя. – Я не люблю так!
– Любуюсь твоїми чудовими очима, твоїми чорними бровами, твоїм милим, хорошим лицем…
– Ну, вже пішли розписувати!
– Любуюсь і думаю! – не слухаючи говорив Вася. – Пропаде ця краса дарма! Пропаде!
– А може, не дарма? – засміялась Галя й подивилась прямо в лице Васі.
– Продаси?
– Купіть!
– Що дати?
– Що?.. Що?..
Галя замислилась, потім глянула на Васю, обняла, поцілувала, одіпхнула й промовила:
– Нічого…
– Як же так?
– Комусь іншому продала б, а вам ні.
– А все таки продала б?
– А що ж! Дивиться? Пхи!
– Галю! – похитав головою Вася. – Навіщо ти так говориш? Як тобі не сором!
– Ха-ха-ха, – ніяково розсміялась Галя. – А ви й повірили?
– А повірив і вірю, що продаси…
Галя промовчала й дивилась на греблю, над котрою схилились верби і мов діти закривали, обкутували її тінню, щоб місяць не мішав заспокоїтись натовченій, натруженій за день. Дивилась на ставок, що хлюпався хвильками ледве не біля її ніг, дивилась на хатки, залиті місяцевим світлом, на панський будинок, що глядів у ставок з високої гори, на далекі гаї, на широке поле з розкиданими по ньому скиртами, дивилась, пильно дивилась, а бачила зовсім інше. Мовчав і Вася, і теж дивився, і теж бачив інше.
– Ви бачили мою сестру Марійку? – тихо спитала Галя, не повертаючи голови і все дивлячись кудись.
– Ні, не бачив! Чув за неї, що вона…