– Чому питаєш?
– Якщо народ незадоволений, я їх усіх тут заморожу!
Ой, думаю, що за новорічна провокація!
– Як же ти їх заморозиш, якщо там, у залі, моє кохання, красуня Лєна?
– Якщо хочеш, красуню не заморожу. А про решту – сам вирішуй!
– Боюсь, цих заморозиш, іще гірші прийдуть…
– Боягуз ти!
– Та що боягуз! Я історію країни знаю!
– Нема у твоєї країни ніякої історії, – незадоволений Дід Мороз, – живете ви всі, як у казці!
Повертається і – до золотих дверей. Я не витримую:
– Стій!
Дід Мороз гальмує. Гасить недопалок об підошву чобота.
– А не хочеш ти нам із Лєною теж дати по валізі з грошима?
– А навіщо? – підозріливо мружиться.
Я оскаженів:
– Як це, опудало морозне, навіщо?!
І бачу перед собою заспане обличчя Лєни:
– Чого кричиш?
– Як це чого? Він валізу грошей нам не хоче дати! Уряду дає, а нам з тобою ні!
– Спи, дурню! – каже моя дружина Лєна. – Спи до кращих часів. Спи! Спи! Спи!
«Еееее, – гірко думає татова голова, засинаючи в обіймах з Лєною на сімейному ліжку, – даремно я, мабуть, не віддав команду їх усіх заморозити… Може, тоді би ми отримали з Лєнкою на Новий рік по валізі новеньких грошей!»
Тато образився, що його, майстра на всю голову, обійшли з валізою. Мої батьки зрозуміли, що їм у Москві на Новий рік нічого не світить.
– Моє обличчя біжить вперед мене. Мене на вулиці в натовпі пізнають. А який з того зиск? – заявив тато. – Геть з Москви – чудова ідея!
І ми ображено відлетіли.
Розділ 4
ТРОПІЧНИЙ НОВИЙ РІК. ПОДАРУНОК З МАЙБУТНЬОГО
Далеко від Москви, на спекотному острові в новорічну ніч з феєрверками, я отримала незвичний дарунок. Я завжди любила подарунки. Але такого подарунка у мене ще не було. Я пам’ятаю себе від самого народження. Це просто – пам’ятати. Пірни у себе глибоко. Мама хотіла, щоб я народилася в Парижі, тому що народжувати в Парижі не боляче:
– Моя дитина буде міжнародною дитиною!
Тато їй ні в чому не відмовляв: ми сіли в «Аерофлот», мама прикрила мене жовтим плащем, і я полетіла в її животі з Москви до Парижу за тиждень до пологів.
Тато сидів у пологовому будинку Clinique de la Mouette, практично навпроти Ейфелевої вежі, в білому халаті. Халат був йому завеликий. Тато стежив за тим, як я вилізаю із мами. У тата палали щоки. Французький доктор Філіп Ляло в зелених жаб’ячих перчатках сказав, як я тільки полізла:
– Ну, прямо ваша копія, monsieur!
Дорослі полюбляють перебільшувати… Коли нам з мамою перерізали пуповину, я чіпко ухопилась за кільце ножиць. Мені здалося, що мене можуть упустити. Або ще гірше: викинути! По-різному буває!
– Ого, вона вже цінує життя! – Доктор Ляло підняв догори вказівний палець.
– Ви праві, докторе! – кліпнув мій тато вологим оком. Він завжди дратував мене сльозливою сентиментальністю, коли справа торкалася його дочки.
– Як веселиться душа нашої дівчинки!