Так із плином часу розрослася стара ґражда. Окрім старої огорожі мала ще п’ять закритих подвір’ячок, два спереду і три – ззаду. З одного замкнутого подвір’я переходили до іншого через хати й будівлі. З боків можна було увійти через низькі брами. Кожну браму накривав високий стрімкий дашок. До обох боків ґражди – зі сходу і з заходу сонця – тулилися ґраждові загороди, молодші від подвір’їв, але більш розрослі, ширші та ясніші. Саме там гніздилися піддашшя, пивниці, склади дров, де завжди було повно рівно поскладаних букових полін, та підсобні склади сіна. Відомо, що у цих закамарках ніколи не ставалося пожежі. А досить було б іскри, щоб хата спалахнула. Річ у тім, що таку садибу треба вміти обжити, пильнуючи не менше, ніж колись у пущі, захищаючись від дикого звіра, а потім від набігів. На ніч зачиняли всі брами, і тоді кожне ґраждове подвір’ячко ставало для себе наче малим світом, невидимим з-поза оселі. Натомість зсередини подвір’ячка не було видно нічого, тільки небо та далекі гори.
Ґражда, збудована з найгрубших колод, зрубаних на цьому ж місці, пам’ятала давні часи. В інших хатах зазвичай на в’язання стіни припадає десять колод, а кожна стіна ґражди складалася з чотирьох. Тонших колод тоді поблизу не було. Вікна були малесенькі, старанно приховані, так ніби будівничий мав виразне бажання сховати їх так, щоб могти бачити, не будучи баченим. Хата, простора і зручна, мала багато сховків і закутків, добре приховані дверцята ззаду та власну комору з підземним виходом. Кажуть, що у тій пивниці зимували опришки, побратими-приятелі предків Фоки. Один бік хати був постріляний кулями з якоїсь стародавньої зброї – теж пам’ятка про дружбу з опришками, котрих так звана «ровта», тобто компанія спеціальної служби безпеки, призначеної по селах цісарським урядом, яка постійно гонила горами, застукала тут зненацька під час молодецької забави у побратимів.
Ґражда була гніздом роду. Була також гніздом шепотів, і так її й називали. Відомо, що є два різновиди голосів. Такі, що тримаються місця, іноді прокидаються і шастають, як домашні змії. І є інші, які приходять звідкись здалека, як звірина у сіті. Часом такий шепіт розтеревениться так, що годі за ним встигнути, а часом тільки зронить одне-два слова: «Чого так?», «Облиш це», «Нумо». Про ті перші домашні шепоти кажуть, що вони не вмирають, бо тримаються роду. Хто його знає, чому? Краще нічого не стверджувати з певністю, а зачекати. Хто ж не зрозуміє смутку? Але не годиться викликати шепоти заклинаннями і змушувати, щоб вони відкрилися, а ще гірше, просто-таки безбожно, було б розпрощатися,