Трави
Без кінця-краю, до самого горизонту сягали сінні луки. Розцвічені й пахучі впродовж весни та літа, вони аж до покосу щомісяця і запах змінюють, і колір.
Ці луки не лише для ґазди, то окремий світ, ґаздівство для себе.
Погляд мандрівника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.
Якби хтось пустив сюди худобу, вона відразу б знала, чого шукати. Напевно пішла б туди, де мереживом достигаючих зернят видніється щучник або де купками рожевіє й зеленіє конюшина. Але луки обгороджені воринням. Про них ніби забули. Луки живуть своїм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекає їх», а ґазда – вони це знають – береже і захищає. Лише комахи – джмелі, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними свої шляхи. Кольори та запахи подають їм сигнали, за якими вони дізнаються, де шукати соків і пилку. Але не тільки для себе смокчуть квіткову поживу. Господарюють разом із квітами. Без них лука б завмерла.
Перш ніж задзвонять коси, луки разом із комахами святкують це життя для себе. Святкують окремішність кожного роду у спільності з іншими, окремішність кожної спільноти у співжитті з іншими, окремішність луки.
Серед людей тільки той здатен охопити ці окремі життя, цілком осібні й пов’язані зі стількома іншими, хто їх не чіпає, не смикає, не толочить і не зриває для себе. Може, око гірського побожного самітника, яке у кожному рослинному образі розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пісняра, що сповнений витонченої привітності та доброзичливої шанобливості до всього живого, почуло б ритм кожного квіткового буття. Чи закоханий погляд і повна ніжності рука художника, який іде за рисунком і барвою кожної квітки. Для якої вигоди? Так, ні для чого. У побратимстві з кожною яскравою та пишною косицею і з кожним скромним чубком трави шепне їм: «Яка ж ти красна!»
Весняні луки. Спочатку жовті. Колишуться на них скромні первоцвіти, мов літургійні дзвіночки й перші лугові сиґнатурки. Купальниці задивляються в люстерка ставків, віддзеркалюються в них ясно-жовтим.
Рожеві луки – з переможним квітковим військом зозулиного цвіту. Здалека, з подільських полів мандрують вони через увесь край аж до гір, до нижньої межі лісів.
Білі луки – виткані тисячами й тисячами білих квітів запашної маренки.
Пурпурні луки – мов екзотичні квітники. Там дивовижно вигнуті зозулині черевички. Поцятковані наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дістаються тільки сильні волохаті джмелі, а квітка,