«У нас із батьком, ніде правди діти, складалися непрості стосунки. Надто багато стояло між нами недобрих людей… Вони безсоромно намовляли дочку на батька, батька на дочку, своїми стараннями розвели двох люблячих людей – маму і тата… – визнавала Валентина Малишко. – Я можу присягнутися, що вони, попри все, що сталося, любили одне одного все життя.
Пам’ятаєте? «… і карії очі, і рученьки білі ночами насняться мені…» Або ж таке: «…в очах засмуток, темний, мов ожина, моя кохана, мріялось – дружина…» Карії очі снилися йому, не блакитні, а темні, мов ожина, мамині очі. Минуло вже чимало років після їхнього розлучення, а він зустрічав маму після роботи на так званій «алеї Рибака» (там, де вхід до під’їзду будинку по Богдана Хмельницького, колишній Леніна) здоганяв і казав: «Дашенько, давай поговоримо…» – «Про що ж тепер говорити, Андрію?», – питала вона. – «Як про що? Про Валюшку…» Була ще одна причина складності наших взаємин. Нам випало бути надто схожими. Коли ми бували вдвох десь на людях, ті всміхалися, настільки схожість між нами впадала в очі. Батько помітив ту схожість дуже рано. Невдовзі після його приїзду до Уфи (на пленум Спілки письменників України) мама отримала листа, в якому були такі рядки: «Люби Валюшку, виростай її, вона схожа на мене у всьому: в обличчі, в характері, в поведінці. Якщо будем живі, то буде в тебе два Андрії: малий і великий, а якщо великого не буде, то залишиться мій двійник. Хай живе здорова та не хворіє! Дашенька! Будь здорова, цілую тебе міцно і мою маленьку Валюшку. Андрій». (Лист від 2 жовтня 1942 року).
Він був добрим батьком….Невдовзі вони з мамою розлучилися. Перед тим батько прийшов до неї поговорити. «Дашенько, порадь, що маю робити, я заплутався. Ну, хоч скажи мені щось, ми ж ніколи і не посварилися». Мама сказала: «Андрію, ти вибрав собі долю сам…» Батько був дуже хлібосольним, любив співати пісень, гарно говорити при столі. Чоловіки заздрили, а декотрі з жінок плакали. Так, він умів говорити, це не кожному дано. Батькові багато було дано від Бога. Якби він не став поетом, він міг би стати характерним актором – частенько грав у житті. Дехто ще пам’ятає кумедний випадок на одному з письменницьких з’їздів. Батько прийшов нещасний, зіщулений, таке собі хворе створіння з паличкою. Надійшов час його виступу. Він виступив, як завжди, блискуче, розігнувся, голос його став дзвінким і молодечим. Захопившись, під шалені оплески він закінчив виступ, як хлопчисько, збіг зі сцени, а палицю… забув біля трибуни. Отакий він був актор…
Якби батько не став поетом, він міг би стати добрим співаком, бо голос мав оксамитовий, розкішного тембру баритон. Дуже гарно вони співали з бабусею Ївгою українські пісні. Якби він не став поетом, то міг би стати композитором, частенько сам підбирав мелодії до своїх текстів».
Кришталеві чаші