Устимові після почутих цифр було важко промовчати:
– Навіщо твоїй дитині таке дороге взуття?
– Як? Що за дурне запитання? Я хочу, щоб він був щасливий.
– Коли мені було 8, я не знав скільки коштував одяг, який носив, але коли я вертався після ігор надворі додому, то завжди був брудний і мокрий, а мама на мене кричала так, ніби я когось вбив.
– Мене завжди батьки дорого одягали і я так буду одягати свою дитину – відстоювала своє Вероніка.
– Більшість мого одягу було зі старшого брата, але це немало для мене ніякого значення.
Вероніка з якимось співчуттям глянула на Устима:
– Вибач. Я завжди повинна була одягатися красиво, бо ми з Джулією ще від маленького щонеділі кудись ходили: то в кіно, в цирк, зоопарк; щотижня щось нове. В нас з Джулі було дуже веселе дитинство.
– Я не думаю, що це дуже веселе дитинство.
– Що? В тебе воно було краще?! – З посмішкою заперечила Вероніка.
– Так. Це було круто. Зимою мій дідусь прив’язував наші сани до машини, а інколи й декілька пар санів і ми каталися аж поки хтось із нас не падав; а літом, пам’ятаю як ми відстежували, коли сусіди підуть на роботу, щоб вилізти на їх черешню. Одного разу, я навіть впав з неї та зломив руку, місяць проходив з гіпсом, а друзі приходили мене провідувати, і на моєму гіпсі малювали машинки та побажання одужувати, хтось навіть намалював черешеньку. Оце, я вважаю, було веселе дитинство.
Олег (чоловік Вероніки) вирішив підтримати розмову:
– Ну, не знаю, мені ніколи не подобалися такого типу розваги.
– А які саме розваги? Після школи іти на музику, потім вчити уроки й дивитися телевізор. Ви жартуєте, це хіба весело?!
Вероніка:
– Мабуть, в кожного своє розуміння, що означає весело.
Джулі ця розмова явно не сподобалась:
– Устим, можна тебе на хвилинку.
– Щось сталося?
– Ідемо, поговоримо.
Джулія з Устимом відійшли вбік. Тільки хлопець не помітив нічого поганого в попередній дискусії:
– Тільки недовго, бо в нас розгорілася дуже цікава розмова.
Джулія глянула проникливим і трохи гнівним поглядом:
– А я якраз хотіла про це поговорити. Перестань ображати моїх друзів.
– Що? – Устим здивовано. – Ти серйозно? Як я їх образив? Коли я тихо слухаю ці «дуже цікаві» розмови про нікому непотрібні дорогі забаганки твоїх знайомих, то ти кажеш, чому я весь час мовчу, а коли підтримую розмову – ображаю твоїх друзів.
– Я не знала, що їх компанія складає для тебе таку проблему.
– Це не проблема, але більшість твоїх друзів поводять себе так, ніби їм належить півсвіту і вони лиш думають, як задовольнити власне «его». Бути в їх компанії гірше ніж усвідомлювати, що майже вся моя зарплата залишається в дорогих ресторанах. – Устим на емоціях трохи розійшовся, і в нього вирвалося