– Був випадок на полюванні, – спокійно відповів Віктор. – Кілька днів тому.
– І кого вбили?
– Його зятя…
– Еге… – Жора замислився. – Ти мені про такі речі повідомляй, я в боргу не залишуся…
– Гаразд, – пообіцяв Віктор.
Після розмови з Жорою у Віктора на душі лишився не вельми приємний осад. Слово «війна» пролунало в їхній розмові якось надто буденно. І так само буденно з вуст Віктора вихопилося – «випадок на полюванні». Він стояв на порозі будинку, думаючи про те, що й справді перебуває зараз на фронті. Адже будь-які вибори тепер – це війна двох чи більше армій. Територію під час цих передвиборчих боїв не загарбували, відстрілювали лише ворогів-конкурентів. Як у великому бізнесі. Тому лінії фронту не було, а якщо докладніше – вона була скрізь, де виявлявся випадково чи навпаки – зумисне – один із учасників передвиборчих військових дій.
На вулицю вийшов Сергій Павлович. Наштовхнувся на замисленого Віктора.
– Чом байдики б’єш? – спокійно запитав він. – Іди до хлопців! Я їм твій текст дав почитати!
Віктор повернувся до будинку. Зазирнув до іміджмейкерів. Там замість дитячого ліжечка вже стояв письмовий стіл, а на ньому – комп’ютер. Біля комп’ютера порався з дротами Славко. Поруч на канапі сидів Жора. Читав програму, написану ним, Віктором. Підвів очі на приходня. Привітно кивнув. Дочитав до кінця.
– Шеф схвалив? – запитав Жора, знову підвівши погляд на Віктора.
– Так.
– Концепція на нобель! Така штук п’ять коштує!.. Ми її до комп’ютера заженем, роздрукуєм… плакатики змакетуєм… До речі, можемо на ній ще трохи купила додати… Ге?
– Як? – поцікавився Віктор.
– У мене в комп’ютері з півсотні різних передвиборчих програм сидить – партійних, безпартійних, популістських, яких хочеш! А у твоїй є ідейки, що мені ще не траплялися… Ми щойно гомельського мера робили, то він теж просив обіцянки з викрутами вигадати. Але ж народ у Гомелі простий. Я йому руба так і сказав – треба тупо обіцяти купило! Це народ розуміє. Купило і задарма! Він послухався і тепер мерствує собі на здоров’я. Ти тямкуєш? – Жора уп’явся в очі Вікторові.
– Ні. Не тямкую…
– Ти написав програму для просунутого округу… Для Москви, для Києва… Твій же в Києві обиратиметься?
– Не знаю, – визнав Віктор.
– Отакої! – Жора зміряв Віктора розчарованим поглядом. – Він тобі що, нічого не розповідав?
– Поки ні…
– Тоді йой! А настрій у нього сьогодні нормальний?
– Нормальний.
Жора покивав сам до себе й вийшов зі штабу бригади. У кімнатчині Віктор залишився вдвох зі Славком, що вже включив комп’ютер і клацав по клавіатурі, присунувшись майже впритул до монітора.
«Цікаво, а де близнюки?» – подумав Віктор, озираючись.
Потім підійшов до комп’ютера. Зазирнув через погорблене плече Славка на екран. Славко переглядав назви файлів. Відчувши на шиї подих Віктора, озирнувся.
– А інтернет у тебе є? – спитав Віктор.
– Є, – кивнув Славко. – Тільки до телефонної лінії