10
Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.
Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.
Віктор дістав із кишені монетку і постукав по барній стійці.
– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.
Віктор уп’явся поглядом у білі двері за барною стійкою. За дверима щось рипнуло. Вони відкрилися й у проріз в’їхав на інвалідному візку бородань Олекса.
Віктор отетеріло уп’явся очима. Відразу помітив, що ніг в Олекси не було. А те, що від нього залишилося, було вдягнено у військовий камуфляж.
– Овва! – здивувався Олекса, пізнавши у відвідувачеві старого знайомця. – Ти?
– Я.
– Отакої! – Олекса витримав павзу, і на обличчі його досі панувало здивування й недовіра до побаченого. – Ти живий?
– Атож, – кивнув Віктор. – А ти?
Олекса гірко посміхнувся.
– І я… Лишень бігати важко… – і він кинув погляд на закочені й приколені чимось угорі холоші камуфляжу. – Сідай, я тобі каву зварю!
Віктор озирнувся на залу.
– А! Чуєш, зайди туди, – він кивнув на відкриті двері, з яких сам виїхав. – Там є крісло на коліщатах… Для гостей.
Віктор зайшов до комірчини й побачив три складаних нікельованих інвалідних крісла, що вишикувалися попід стінкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчі з’явився вираз гіркоти. Він сів у «гостьове» крісло, поклав долоні на нікельоване зовнішнє обіддя великих коліс. Штовхнув обіддя, й крісло поїхало до дверей. Виїхав до барної стійки й уперся в крісло Олекси, що вправно порався біля кавоварки.
Олекса обернувся.
– Не казись! Іди, вибери столик і сідай!
Віктор підвівся, підняв і проніс над головою Олекси легке інвалідне крісло, опустив його вже за барною стійкою біля ближнього столика. Знову сів. Тепер усе стало на свої місця – «журнальні» столики виявилися ідеальної висоти для тих, хто сидів на інвалідному кріслі.
Хвилини за дві з-за барної стійки виїхав Олекса. На приробленій до його крісла таці стояли дві кавові філіжанки й цукорниця.
Він хвацько підкотив до столика, якось загальмував і швидким рухом поставив перед Віктором філіжанку