– І що б ти робила?
– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.
– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…
– Я знаю!
Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.
13
До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.
– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.
– Ти теж! – відповів Віктор.
– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!
– І як же вона постаріла?
– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!
– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?
– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…
– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?
– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…
– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?
– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!
– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.
– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…
– І нічого не зробила?
– Нічого!
– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.
– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!
– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.
– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!
Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.
Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки,