Закон равлика. Андрій Курков

синців і саден не було.

      Проводир дістав із внутрішньої кишені камуфляжної куртки складені вчетверо аркушики. Простягнув шефу. Той розгорнув і хвилини три-чотири уважно читав.

      – А з ким усе-таки ви розмовляли в сауні? – запитав він, дочитавши «твір» близнюків.

      – Та ми не знаємо, це Жора його знає, – відповів один.

      – Гаразд, даю вам ще добу, – він простяг пописані аркушики «говіркому» близнюку. – Згадаєте і допишете те, чого тут ще нема. Якщо я раптом не знайду у вашому творі того, що мені самому відомо, – будемо робити вас сіамськими близнюками, і без наркозу. Ходім!

      Проводир замкнув двері камери близнюків. Озирнувся на шефа.

      У другій камері добряче потовчений і прикутий наручниками до кільця в стіні стояв навколішки Жора. Коли вони зайшли, він повільно повернувся.

      – Ну що, лохотроннику житомирський, згадав, з ким у сауні говорив? – Сергій Павлович опустився навпочіпки і дивився тепер шефу «іміджмейкерів» просто в очі. – Знаєш, у мене більше нема часу на балачки. І грошей на твоє утримання шкода. Ти думаєш, ти тут за бюджетний рахунок сидиш, суко? Я за кожну добу п’ятдесят баксів плачу… І, щиро кажучи, не бачу рації більше витрачатися… Мало того, що ти грубо порушив Закон равлика, то ще й мовчиш!

      – Який ще закон? – промукав Жора.

      Сергій Павлович повільно звівся на рівні ноги, зітхнув. Пошукав поглядом співчуття у Віктора, але Віктор ніяк на погляд шефа не відреагував. Просто вже спав стоячи. Хоча слухав і чув усе, що мовилося в камері приватної в’язниці.