Дивний острах перейняв Віктора, і здалося йому, що його в особливому скафандрі, у якомусь броньованому підводному човні опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне він невидимий шланг, що йде нагору, у реальність, і відразу витягнуть його, знімуть скафандр і дадуть відсапнути, щоб подумав він і вирішив остаточно, чи хоче він дійсно спускатися в минуле.
Машина зупинилася біля парадного Віктора, і він подивився уважно Павлусеві в обличчя – просто зрозумів, що Павлусь уже приїздив сюди й адресу знає.
– Я біля трансформаторної будки чекатиму, – сказав Павлусь.
Віктор мовчки видістався із джипу.
Перед своїми дверима не знав, на яку ступити. У руці тримав два ключі, але погляд прикипів до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково двері відкриють. Соня чи Ніна. Але тоді він зробить із себе гостя. Його впустили, йому відчинили. Але ж він господар. Просто його, Віктора, довго не було.
Нарешті наважився й відчинив ключами замки, але перед тим, як відкрити двері, усе-таки подзвонив. Потім зайшов до коридору. Відразу побачив там, на підлозі, блюдко з молоком. Це для дряпучої кішки.
Рипнули двері до кімнати, й з прорізу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик із вишитим букетом троянд. Зміряла Віктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчі.
– Привіт! – мовив Віктор неголосно.
– Привіт! – відповіла Соня.
– Ти одна?
Вона заперечно хитнула головою.
Віктор зітхнув. Роззувся. Зайшов до кімнати й відразу застиг на місці. Кімната його не приймала, вона була зовсім чужою: рожеві шпалери, зелені гобеленові накидки на фотелях і канапі, на столі – рожева скатертина з мереживною торочкою.
Віктор розгледівся уважніше в пошуках знайомих речей. Підійшов до столу. Зірвав скатертину, і поліроване дерево стільниці немов усміхнулося йому.
– Тобі що, ремонт не подобається? – запитала Соня, що стояла у дверях.
– Не подобається, – визнав Віктор.
Соня відкрила двері до спальні й гукнула туди:
– Ніно, а дядькові Віктору ремонт не подобається!
Віктор зайшов у спальню й побачив Ніну. Вона сиділа на подвійному ліжку, якого теж раніше не було. Сиділа в домашньому махровому халаті. Сиділа і дивилася на підлогу заплаканими очима.
– Ну, здрастуй, – видихнув Віктор, відчуваючи в грудях дивне хвилювання.
Ніна підвела на нього погляд. Кивнула у відповідь, прикусивши губу.
– Ну чого ви як дві кішки? – проговорила раптом Соня.
– Сонечко, вийди! – попросив Віктор. – Знайди кішку й пограйся з нею.
– А вона на вулицю пішла!
– Тоді просто вийди!
Соня вийшла до вітальні, але двері лише притулила. Віктор закрив двері. І тепер стояв і мовчки дивився на мовчазну Ніну.
– Ну, як справи? – нарешті порушив він тишу.
– Як справи? – перепитала вона зі слізьми в голосі. – Як справи? Усе, що я нажила, усе моє щастя отак за півгодини зруйнувати… втоптати в бруд…
– Яке