За пару хвилин у двір вийшов і господар будинку, переговорив з охоронцями. Потім повернувся до будинку. І тут німе кіно завіконного нічного життя перетворилося на звукову доріжку без зображення. Коридором повз кухню прогупали кроки. Віктор нашорошився, завмер. Кроки затихли, але невдовзі знову почулися за кухонними дверима. І самі двері раптом відкрилися. Клацнув вимикач і запалилося світло. І обоє – Віктор і Ігор – замружилися.
Сергій Павлович лише на мить, здається, здивувався, побачивши нічних кухонних гостей. Охопив поглядом кухню. Оцінив обставу.
– Не спиться? – запитав, явно не сподіваючись на відповідь. Потім зупинив погляд на Ігореві. – Концерт закінчений, життя триває, – сказав він, порпаючись у кишені пожмаканого білого піджака. Видістав із кишені кілька зім’ятих купюр, фаховим жестом картяра розгорнув їх віялом, вибрав дві по п’ятдесят гривень і простяг Ігорю.
– Можеш іти!
Ігор узяв гроші, на обличчі майнула пустотлива усмішка. Підняв гітару з підлоги.
– Якщо треба… я можу ще якось заспівати…
– Не приведи Боже! – відповів Сергій Павлович. – Щасливої дороги!
Ігор визадкував із кухні. Хазяїн перевів погляд на Віктора.
– А ти сідай, поговоримо!
Вони сіли за кутовий столик. Кілька хвилин мовчали. Потім Сергій Павлович повідомив, що довідався чимало цікавого про його, Вікторові, минулі справи. І знову замовк, спостерігаючи за Віктором, ніби перевіряючи його реакцію. З минулих він, щоправда, назвав тільки справи газетні, «хрестики», і згадав якогось Селіванова, під «дахом» якого наче й працював Віктор. Про похорон із пінгвіном і слова не зронив.
Павза затягувалася. Віктор мовчав. Сергій Павлович підвівся, зварив каву, поставив на столик дві філіжанки й цукорницю.
– Призволяйся, – мовив він м’яко. – Усе в тебе буде гаразд… і до Москви поїдеш… Тільки трохи згодом.
Віктор стрепенувся, подивився на хазяїна уважно.
– Не бійся! І справді все буде гаразд… А от Селіванова в тебе більше нема. Його, на жаль, узагалі більше нема. Тобто ти залишився без «даху», і якщо піде дощ чи – ще гірше – град, то сам розумієш…
Віктор поклав у каву ложку цукру, розмішав, пригубив. Зітхнув. Алкоголь вивітрювався з голови. Вивітрювався поволі, але натомість приходила вже не фізична, а душевна вагота. Він вже ніби оплакував свою волю, якою по-справжньому і насолодитися не встиг. Просто не усвідомив, бо навіть не дійшов до неї. Лише кілька кроків у хибному напрямку – і по всьому! Чужа смерть, похорон без пінгвіна, цікавість і полон. Отакий наївний і легкий перебіг подій.
– Людині багато не треба, – озвався Сергій Павлович. – Трохи їжі, трохи грошей і будиночок – дах над головою. Щоб як у равлика… Є такий закон – Закон равлика.