Спостерігаючи за тим, як смикається в передсмертних конвульсіях тіло дівчини, з перерізаного горла якої била кров, Орхан згадав кроля, якого подарував йому батько. Він любив цю маленьку істоту й часто годував із рук. А коли тварина підросла, суворий батько наказав синові вбити кроля, промовивши: «Любов породжує жалість. У серці воїна не повинно бути місця для жалю. Інакше світ оволодіє тобою, а не ти – світом».
Старший брат був збентежений. Потім шепнув Орханові:
– Вона не була ороспу. Вона була незаймана.
Орхан знизав плечем: яке це мало значення, коли ти на війні? Хоч і на таємній.
Потім вони кілька днів кружляли по степу. І з кожним днем буджаки ставали дедалі сумнішими, напруженішими й більш обачливими. У них було звірине чуття, і воно підказувало – їх переслідують. Переслідують наполегливо й уміло.
Ніч мисливці за людьми провели на пагорбі. Татари так і не склепили очей. Їх щось турбувало й змушувало бути гранично обережними. Навіть здійснюючи світанковий намаз – фаджр, Едегей, порушуючи припис молитви, часто підводився з молитовного килимка й оглядав степ, по якому, наче по морю, котилися хвилі густої високої трави.
Час було вирушати в дорогу, бо той, хто в цьому степу надовго залишався на одному місці, ризикував перетворитися з мисливця на поживу. Тут життя – це рух. А рух – це коли голова весь час обертається і бачить, що коїться в мисливця за спиною. І що швидше обертається, то більше шансів залишитися живим. Невимовний страх тут, у Дикому полі, не був принизливим, навпаки, був застережливим.
І жодних помилок. Навіть тих, які годі потрактувати як помилку.
Доки супутники сідлали коней і готувалися до зміни біваку,[4] Орхан за природним покликом спустився до підніжжя пагорба. Тут він по груди занурився в буяння трави й поспішно став розв’язувати намотаний поверх шароварів пояс, устромивши в землю поряд із правою ногою нерозлучний ятаган.
І тут його руки завмерли, а очі від жаху стали неначе два кола. Якимись незрозумілими чарами з-під землі, а точніше з трав’яного буяння, виросло тіло шайтана. Воно піднімалося повільно, витягуючись у майже голого юнака, лише в брудній пов’язці, закрученій на стегнах. Його глибоко посаджені очі незмигно дивилися на здивоване обличчя Орхана, відсвічуючи язичками пекельного полум’я. Загострений ніс роздувався гнівом, а тонкі губи оголили міцно стиснуті зуби.
Але найдужче юного бейлербеєвого сина перелякав довгий жмут волосся на голеній голові, що джгутом спадав за праве плече. Без сумніву, це був військовий чуб, а право носити його слід було заслужити багатьма славними ділами.
А вже відтак застиглого Орхана вразила червона родима пляма під нижньою губою, трохи праворуч. Це була печать шайтана на обличчі його слуги!
– Навіщо ти тут?! – недобре прошипів уруською мовою цей прибічник зла.
– Я… Я не знаю… Ми тут… Ми з братом… – несподівано для себе тією ж мовою пробелькотів Орхан. Мовою рабів і грізних яничарів, що з народження оточували його й брата.
Юнак,