Орхан уже вкотре за бій подякував Аллахові за свою зручну зброю, яка дозволяла не лише відбивати напрочуд сильні удари, а й, завдяки формі рукояті, що дає добру опору для мізинця, застосовувати і дугові, і тягучі ударні прийоми. А кільце давало змогу кисті обертати шаблю так і сяк, перенаправляючи перо клинка під час колючих випадів.
Але відпрацьовані роками й безліччю сутичок удари – прямий справа, згори в груди, боковий по руці зовні, прямий від землі – не досягали мамлюка. Здавалося, він наперед знав рух клинка й так вдало відбивався або ухилявся, немов у нього вселився сам диявол. І в той же час його мамелюк вражав із витонченістю й швидкістю блискавки.
Орхан відчув, як німіє від сильних ударів правиця, а в попереку з’явився пекучий біль, що повільно піднімався до плечей.
Та все-таки настала бажана мить…
«О Аллаху всемогутній! Прийми цього великого воїна у свої сади!» – про себе мовив сіляхдар. Він був упевнений у цьому, бо нутром відчув те, чого не знав цей мамлюк, хоч яким був майстерним.
Орхан відступив на два кроки й повів карабелу праворуч. І одразу завважив радісний блиск перемоги в очах Муаєда. Але це була не помилка досвідченого рубаки – це була хитрість. Щойно мамлюк зробив два швидкі кроки й заніс руку для удару згори і зліва, як Орхан упав на ліву руку, відштовхнувся нею й ногами від землі й завдав колючого удару знизу в живіт.
Мамлюк так і застиг із піднятою для удару шаблею. Він і не зрозумів, чому гострий біль унизу живота паралізував тіло. Очі його округлилися, а рот став судорожно хапати спекотне повітря цього останнього для нього дня. За мить він упав поряд із напівлежачим сіляхдаром, але його душа все ще не хотіла покидати вражене тіло.
Раптом пролунали дикі вигуки й почувся тупіт багатьох коней. Ті, що спостерігали за битвою, кинулися в найближчий ліс. Але вершники, що наближалися, не звернули на них ані найменшої уваги. Вони поспішали до шатра, біля якого щойно закінчився дивовижний за красою й вишуканістю шабельний бій.
Орхан і мамлюк, який уже ледве дихав, разом подивилися на прибулих охоронців хана. Стримуючи біль, мамлюк схопив руку бахадира. Його очі були сповнені благання й печалі:
– Ти справді непереможний, Рикаючий Леве султана! Не дозволь воїнові потрапити до рук катів.
Орхан із жалем хитнув головою й, не піднімаючись, різаним ударом ковзнув клинком по шиї мамлюка…
Розділ п’ятий
Справи таємні
– А я піду конем ось куди! – розтягуючи слова на московський лад, мовив чоловік у чорних шатах і повільно поставив вирізаного зі слонової кістки шахового коня на витонченої роботи клітчасту дошку. Потім крадькома окинув оком своє помешкання. Нічого не змінилося. Воно таки чекало на нього, як і запевнив хан.
Його суперник у найдавнішій і найчудовішій на світі грі в шахи скрутив у трубку губи й наморщив носа. Відтак