Кожен осман знає давню легенду про той час, коли їхні предки мешкали на краю великої пустелі Гобі й у передгір’ях Алтаю. Ми походимо з роду Ашина, пращурами якого були молодий царевич і вовчиця. Я пам’ятаю, як мені було шкода цього юнака, коли я вперше про нього почув. Тільки уяви: вороги відрубали йому руки та ноги й кинули бідолаху в болото на вірну смерть. Там і знайшла його вовчиця. Вона покохала юнака й завагітніла від нього. А потім народила десять синів, від яких і пішов наш рід. Воїн не повинен убивати вовків для власного задоволення. Хіба що захищаючись. Так колись учинив мій брат. Вовча кров коштувала йому життя.
– Оце так! – здивувався Евлія Челебі. – Як це трапилось?
Але сіляхдар сумно похитав головою, не бажаючи говорити про це.
Десь удалині за густими чагарниками почулися переможні вигуки й радісний сміх. Мисливці тішилися з першої великої здобичі й, не залишаючись надовго на одному місці, уже несли свою радість до гірських скель.
Повз османів, які й далі рухалися собі спокійно, пронеслося декілька мисливців, перевіряючи на бігу свої луки й оперення стріл.
Евлія Челебі витер хусточкою змокле від спеки обличчя й із сумом озирнувся. Усі слуги й супровідники османів помчали вперед, туди, де було цікаво й де вони впадали в око своєму ханові.
– А ось і гора Тепекірман, – повідомив він, вказуючи рукою на велику гладку конусну гору. І зі сміхом додав: – Там, де тебе чекає чарівна спокусниця.
– Справді, гора схожа на цукрову голівку, – погодився Орхан. – Якщо там спокусниця… це несуттєво, але там мають бути люди.
– Звісно. І під горою стоять будинки, і в самій горі здавна є печерні житла. Там теж живуть люди. У цих печерах узимку тепло, а влітку прохолодно.
– Сподіваюся, і вода в них прохолодна, – провів язиком по сухих губах Орхан.
– І я не проти випити крижаної води. У Бахчисараї є такий струмок, що пити з нього відразу не можна. Зуби ломить від холоду. То її набирають у посудини й виставляють на сонце. Але це далеко. Їдьмо краще до печер. І коней заодно напоїмо. Славного коня подарував тобі великий візир Кара-Мустафа. Але боюся, що в Хейхаті він довго не проживе. Це степи для напівдиких татарських коней. Будемо сподіватися, що Всевишній дарував цьому дивному аргамакові довге життя. Тож не будемо його скорочувати й дамо цьому конику, як і моєму, усмак напитися. Сьогодні спекотний день.
Тримаючи напрямок на округлу голову гори, вершники незабаром минули густі чагарники, серед яких було прокладено вузьку й каменисту дорогу. За чагарниками недовго тягнувся рідкий ліс, у якому мало не за кожну гілку боролося чимало птахів. І кожна перемога завершувалася дзвінкою піснею. А за деревами розкинувся великий луг із густою, але вже трохи вижовклою на сонці травою. Оддалік один від одного в кількох місцях височіли шатри, біля яких стояли чоловіки й із цікавістю поглядали на молодих вершників, які вправлялися в джигітовці посеред луговини.
– А червоного намету немає, – розчаровано мовив