Сліпий вчепився за мене своїми залізними пальцями. Він наліг на мене всією своєю вагою, і я ледве тримався на ногах.
– Веди мене просто до нього і, коли він зможе побачити мене, крикни: «Ось ваш приятель, Біллі!» А якщо не крикнеш, то я ось що зроблю!
І він знову так стиснув мені руку, що я мало не знепритомнів. Після всього цього я був такий наляканий сліпим жебраком, що забув свій страх перед капітаном і, розчинивши двері загальної кімнати, вигукнув те, що наказав сліпий.
Бідолашний капітан підвів очі й відразу протверезів. На обличчі його відбився навіть не переляк, а смертельна мука. Він спробував було підвестись, але, очевидно, вже мало сил лишилося в його тілі.
– Нічого, Біллі, сиди як сидиш, – сказав жебрак. – Хоч я й не можу бачити, але чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси її ближче до моєї правиці.
Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї руки, в якій тримав палицю, в долоню капітана, що миттю стиснулася в кулак.
– Отже, зроблено, – сказав сліпець. З цими словами він відпустив мене і з неймовірною для сліпого точністю й швидкістю вислизнув із загальної кімнати надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як по дорозі щораз далі й далі стукотить його палиця.
Минув якийсь час, поки ми з капітаном трохи отямились. І тоді тільки я помітив, що все ще тримаю в своїх руках його кулак. Раптом він висмикнув руку і глянув на те, що в нього було затиснуте в долоні.
– О десятій годині! – вигукнув він. – Лишилося шість годин. Час іще є. – І зірвався на ноги. Але заточився і схопився за горло. Так стояв якусь мить, похитуючись з боку на бік, а потім, неприродно крикнувши, упав, мов сніп, на підлогу.
Я одразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було пізно. Капітан раптово помер від апоплексичного удару. І дивно: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була друга смерть, що сталася в мене на очах, і смуток після першої був іще свіжий у моєму серці.
4
The Sea-chest
Lоst no time, of course, in telling my mother all that I knew, and perhaps should have told her long before, and we saw ourselves at once in a difficult and dangerous position. Some of the man’s money – if he had any – was certainly due to us, but it was not likely that our captain’s shipmates, above all the two specimens seen by me, Black Dog and the blind beggar, would be inclined to give up their booty in payment of the dead man’s debts. The captain’s order to mount at once and ride for Doctor Livesey would have left my mother alone and unprotected, which was not to be thought of. Indeed, it seemed impossible for either of us to remain much longer in the house; the fall of coals in the kitchen grate, the very ticking of the clock, filled us with alarms. The neighbourhood, to our ears, seemed haunted by approaching footsteps; and what between the dead body of the captain on the parlour floor and the thought of that detestable blind beggar hovering near at hand and ready to return, there were moments when, as the saying goes, I jumped in my skin for terror. Something must speedily be resolved upon, and it occurred to us at last to go forth together and seek help in the neighbouring hamlet. No sooner said than done. Bare-headed as we were, we ran out at once in the gathering evening and the frosty fog.
The hamlet lay not many hundred yards away, though out of view, on the other side of the next cove; and what greatly encouraged me, it was in an opposite direction from that whence the blind man had made his appearance and whither he had presumably returned. We were not many minutes on the road, though we sometimes stopped to lay hold of each other and hearken. But there was no unusual sound – nothing but the low wash of the ripple and the croaking of the inmates of the wood.
It was already candle-light when we reached the hamlet, and I shall never forget how much I was cheered to see the yellow shine in doors and windows; but that, as it proved, was the best of the help we were likely to get in that quarter. For – you would have thought men would have been ashamed of themselves – no soul would consent to return with us to the «Admiral Benbow». The more we told of our troubles, the more – man, woman, and child – they clung to the shelter of their houses. The name of Captain Flint, though it was strange to me, was well enough known to some there and carried a great weight of terror. Some of the men who had been to field-work on the far side of the «Admiral Benbow» remembered, besides, to have seen several strangers on the road, and taking them to be smugglers, to have bolted away; and one at least had seen a little lugger in what we called Kitt’s Hole. For that matter, anyone who was a comrade of the captain’s was enough to frighten them to death. And the short and the long of the matter was,