Цей удар поклав край сутичці.
Вискочивши на дорогу, Чорний Пес, незважаючи на свою рану, побіг з такою дивовижною швидкістю, що вже за півхвилини зник за горбом. А капітан, немов збожеволівши, стояв і дивився на вивіску. Потім провів кілька разів рукою по очах і повернувся в будинок.
– Джіме, – звелів він, – рому!
Кажучи це, він трохи похитнувся і сперся однією рукою об стіл.
– Ви поранені! – скрикнув я.
– Рому! – повторив він. – Мені треба забиратися звідси. Рому! Рому!
Я побіг по ром, але від хвилювання розбив склянку і забруднив кран діжки. Поки я прибирав та наповнював іншу склянку, в загальній кімнаті щось важко впало на підлогу. Я кинувся туди і побачив капітана, який розтягся на підлозі на весь свій величезний зріст. У ту ж мить згори прибігла на підмогу мати, налякана галасом і бійкою. Ми підвели капітанові голову. Він важко дихав. Очі його були заплющені, а обличчя налилося кров’ю.
– Ой лишенько, – скрикнула мати. – Що це за прокляття висить над нашим домом! І твій бідолашний батько як на гріх лежить хворий!
Ми не могли дати ради капітанові, і були певні, що незнайомець смертельно його поранив. Я, пригадую, приніс рому і намагався влити йому в рот. Але зуби його були міцно зціплені й сильні щелепи стиснуті, мов залізні.
На наше щастя, двері розчинилися й увійшов доктор Лівсі, який приїхав надвідати мого батька.
– О лікарю! – вигукнули ми. – Що нам робити? Куди він поранений?
– Поранений? Одгуляв він своє! – сказав лікар. – Він не більше поранений, ніж ви чи я. У нього просто удар, як я його й попереджав. А тепер, місіс Гокінс, ідіть собі нагору до свого чоловіка і, якщо можете, не кажіть йому про це. Нічого не вдієш, я мушу зробити все, щоб врятувати його нікчемне життя. Джіме, принеси мені таз.
Коли я повернувся з тазом, лікар закасав у капітана один рукав і оголив його велику жилаву руку. Рука в багатьох місцях була вкрита татуюванням. Написи «На щастя», «Погожого вітру», «Нехай здійсняться мрії Біллі Бонса» та інші були дуже старанно й виразно зображені на верхній частині руки. Біля самого плеча було намальовано шибеницю, на якій гойдалося тіло людини. Цей малюнок, здалося мені, було зроблено із справжнім знанням справи.
– Пророча картинка, – зауважив лікар, торкаючись зображення шибениці пальцем. – А тепер, містере Біллі Бонс, якщо вас справді так звуть, ми подивимося, якого кольору ваша кров. Джіме, – звернувся він до мене, – ти не боїшся крові?
– Ні, сер, – відповів я.
– Гаразд, – сказав лікар. – Тоді потримай таз.
Він узяв ланцет і відкрив вену.
Багато витекло у капітана крові, перш ніж він розплющив очі й каламутним поглядом обвів кімнату. Спочатку він пізнав лікаря і насупив брови. Потім побачив мене і ніби трохи заспокоївся. Але раптом він знову почервонів і, сілкуючись підвестися, закричав:
– Де Чорний Пес?
– Нема